***

Дік повернувся у табір через дві години. Він не наздогнав козу і загубив її сліди біля великої скелі. На зворотньому шляху він зустрів невідому тварину і пішов за нею, гадаючи підстрелити, аби повернутися у табір з їжею. Тоді можна буде сказати, що він навмисно залишив козу, пожалів Мар’яну. І він щиро уже повірив, що пожалів Мар’яну, бо не терпів невдач.

Коли він дізнався, що сталося в таборі без нього, він спокійніше, більш тверезо оцінив ситуацію, і сказав Олегу:

— Не мели дурниць. Нікого ти не вбивав і ні в чому ти не винен. Ти ж не знав, що штовхнув Томаса. Ти маєш бути йому вдячний, бо він намагався тебе втримати. Може він нічого і не встиг зробити, але все ж він хотів тебе врятувати. Можливо, так навіть краще. Томас був зовсім хворий і міг померти кожної хвилини. Він хотів і далі йти до перевалу, і тому нам би довелося його тягнути. Ми всі могли загинути.

— Ти хочеш заспокоїти Олега, — відповідала Мар’яна, розхитуючись від болю — вона відморозила руки і обідрала їх до крові, коли намагалася оживити Томаса. Але більше тоді, коли тягнула тіло з Олегом до палатки. — Ти хочеш заспокоїти Олега, а винні ми з тобою. Якби ми не побігли за козою, Томас був би живий.

— Правильно, — сказав Дік, — тобі не треба було бігти за мною. Це дурість, жіноча дурість.

— Невже ти теж не винуватий? — вигукнула Мар’яна.

Томас лежав поміж ними, накритий з головою ковдрою, і був ніби присутній при цій розмові.

— Я не знаю, — сказав Дік. — Я пішов за козою, тому що нам потрібне м’ясо. Потрібне всім. Мені менше за інших, бо я сильніший.

— Я не хочу більше з ним говорити, — сказала Мар’яна. — Він холодний, як оцей сніг.

— Я хочу бути справедливим, — сказав Дік. — Від того, що ми будемо метатися і страждати, нікому не стане краще. Ми марнуємо час. Скоро вечір.

— Олег ще надто слабий, — заперечила Мар’яна.

— Ні, нічого, — обізвався Олег, — я піду. Тільки треба взяти у Томаса карту і вимірювач радіації. Він казав, що коли щось станеться, потрібно забрати ці речі.

— Не треба, — сказав Дік.

— Чому?

— Тому що ми йдемо назад, — спокійно сказав Дік.

— Ти так вирішив? — запитав Олег.

— Це єдиний шлях до порятунку, — сказав Дік. — Через два дні ми будемо в лісі. Там я знайду багато їжі. Я приведу вас у селище, я обіцяю.

— Ні, — заперечив Олег, — ми підемо далі.

— Все це дурниці, — сказав Дік. — У нас немає шансів.

— У нас карта.

— А чому ти їй віриш? Карта стара. Все могло змінитися. І ніхто не знає, скільки нам ще йти без їжі, по голому снігу.

— Томас казав, що ми йшли швидко, що залишився один день.

— Томас помилився. Він сам хотів туди, він нас обманював.

— Томас не обманював. Він казав, що там є їжа і ми будемо врятовані.

— Йому хотілося у це вірити, він був хворий і погано розумів, що відбувається. Ми залишимося живими, тільки якщо повернемося назад.

— Я піду до перевалу, — сказав Олег. Він сказав це, дивлячись на тіло, вкрите ковдрою, ніби звертався до Томаса.

— Я теж піду, — сказала Мар’яна, — як ти не розумієш?

— Мар’янко, — пояснював Дік, постукуючи великим кулаком по каменю, відбиваючи у такт словам. — Олегу заморочив голову Старий. Він завжди втокмачував йому, що він розумніший, кращий за нас з тобою, що він особливий. Він не міг бути кращий за нас у селищі або в лісі, він завжди був слабший за мене. Навіть тобі у лісі він програє. Розумієш, йому потрібна ця казочка про перевал і дикунів, якими ми не маємо права стати. Я не дикун. Я не дурніший за нього. Нехай Олег іде, якщо він впевнений. А тебе я не пущу — тебе я заберу вниз.

— Дурниці, дурниці, дурниці! — закричала Мар’яна. — Нас відіслало селище. Нас всі чекають і усі надіються.

— Ми принесемо більше користі живими, — не відступав Дік.

— Пішли. — Олег простягнув руку до ковдри, щоби взяти у Томаса карту і вимірювач, і повільно промовив: — Пробач, Томасе, що ти не дійшов, і я беру в тебе такі цінні речі.

Він відкинув край ковдри. Томас лежав, заплющивши очі, обличчя його побіліло, і губи стали тонкими. Олег не зміг примусити себе доторкнутися до холодного тіла Томаса.

— Зачекай, я сама, — сказала Мар’янка. — Зачекай.

Дік піднявся, підійшов до скелі, підняв зі снігу флягу, струснув нею — там плюскотів коньяк. Хлопець відкрив баклажку і вилив коньяк на сніг. Гострий, незнайомий запах завис у повітрі. Дік закрутив кришку і повісив флягу через плече. Ніхто нічого не сказав. Мар’яна передала Олегові складену карту, вимірювач радіації і ніж Томаса.

— Нам його не закопати, — сказав Дік. — Треба віднести його під урвище і засипати камінням.

— Ні! — вигукнув Олег.