Але Мар’яна вже ввігнала ніж в край плями. Та не відрізала — ледве встигла підхопити ніж. Білява пляма раптом посунула на Мар’яну. Дік різко потягнув дівчину на себе, і вони побігли по камінню. Томас відскочив і підняв арбалет.

Дік сів на камінь і розсміявся:

— Такого гіганта так просто не заб’єш! Треба стрілу завбільшки з дерево!

— Я ж тобі казала, що це гриб, — сказала Мар’яна. — Ти даремно злякався, Діку. Він пахне, як гриб.

Поверхнею білявої плями побігли чималі хвилі, які зароджувалися в центрі, і неслися до країв, так ніби у воду кинули камінь. А центр гриба все піднімався і піднімався, неначе щось чи хтось намагався вирватися назовні. Далі пляма Почала тріскатися, завирувала — і з центра гриба піднялася розкішна квітка.

— Яка гарна! — вигукнула Мар’яна. — Правда?

— А ти збирався по ньому гуляти, — сказав Дік до Олега голосом старшого, хоча вони були однолітками.

Томас закинув арбалет за спину, підняв ніж Мар’яни.

— Природодослідникам корисно спочатку подумати, а потім досліджувати.

— Він не зашкодить нам, — сказала Мар’яна. — Лише покрасується, який він гарний!

— Якщо тільки в ньому ніхто не ховається, — заперечив Дік. — Ну, пішли? Скоро стемніє, і печеру не знайдемо. Виб’ємося з усіх планів. Ми ж вийшли так, аби заночувати у знайомому місці.

Вони обійшли пляму камінним схилом. Зверху Олег спробував зазирнути в серцевину квітки, але там було темно. І порожньо. Пелюстки поволі сходилися докупи, і гриб-гігант заспокоювався.

— Як ми його назвемо? — запитала Мар’яна.

— Мухомор, — відповів Томас.

— А мухомор — це гриб?

— Мухомор — гриб, — підтвердив Томас. — Отруйний і великий. З червоним капелюшком, а довкола білі цяточки.

— Не дуже подібно, — сказав Дік.

— Але гарно звучить, — додала Мар’яна.

Здавна пішло, що назви невідомим речам давав Томас. Давав знайомі назви, не завжди співзвучні. Для чого вигадувати нові? Були би схожі ознаки. Гриби ростуть із землі і їх можна сушити. Отже, круглі, помаранчеві або сині кулі, що закопуються в землю, але які можна сушити, варити, смажити і їсти, якщо добре вимочити, назвемо грибами. Шакали ходять зграями, харчуються мертвечиною, боягузливі і жадібні. І байдуже, що шакали тут — плазуни. У ведмедя шерсть довга, кошлата, а сам великий... Хоча шерсть його — це пагони перекотиполя, схожі на зелене волосся.

Олег захекався, поки вони піднімалися догори. Каміння зривалося з-під ніг. Мар’янина торба відтягувала руку, своя тиснула на плече. Олег рахував кроки. Де ж та чортова печера? Повітря почало синіти, і без того день був похмурий, а тепер за десять кроків предмети розпливалися. Від землі піднімався сірий туман. Час ховатися. Вночі навіть Дік не ризикне піти в ліс. У темряві полюють звірі. Якщо вийти вночі за частокіл — не повернешся. А тут, далеко від селища... Олег озирнувся. Йому здалося, що за ним хтось йде. Ні, тільки туман. Він не помітив, що пішов швидше,— одразу ж оглянувся Томас і неголосно крикнув:

— Не лети на мене, зіб’єш з ніг. Тримай дистанцію.

І все ж Олег не міг позбутися відчуття, що за ним хтось йде.

Спина Томаса зникла — Томас обігнав Мар’яну. Тепер попереду йде Мар’яна. У неї вузька спина, навіть у теплій куртці. Мар’яна спіткнулася. У темряві вона погано бачить. Еглі казала — куряча сліпота, але не стандартна, а ендемічна. “Ендемічна... тобто характерна для даної місцевості”, — пролунав у вухах голос Старого, ніби той був поруч.

— Хочеш, візьму тебе за руку? — запитав Олег.

Вони удвох йшли по болоту в тумані, занурюючись у нього по коліна.

— Ні, — сказала Мар’яна, — дякую.

— Стійте! — Голос Діка долинув глухо, здалеку. — Скелі.

***

Добре, що печеру ніхто не зайняв. У ній міг би сховатися ведмідь, або хтось ще страшніший з тих нічних звірів, які привидами ходять довкола частоколу, і навіть хитають його, тягнуться до людської оселі і бояться її. Якось Мар’яна привела з лісу цапика, маленького ще, до пояса. У цапика був занудний голос, гірший, ніж у близнюків, зелена трава волоссям звисала до землі, він тупцяв укритими панциром ногами і репетував.

— Мекає, — сказав тоді втішений Вайткус. — Обожнюю голоси домашніх тварин.

— Значить буде цапом, — додав Томас.

Цапик дожив у селищі до зими, коли ніч тягнеться майже безперервно. Він звик до людей, майже не кусався, сидів весь час в майстерні Сергіїва, там було тепло. Майстер робив меблі і вирізав посуд. Олег йому допомагав, він любив робити речі своїми руками. А якось уночі прийшли нічні звірі. І забрали цапика з собою. Мар’яна знайшла кілька пучків зеленої шерсті за кладовищем, але це було уже навесні. Вона могла помилитися.