У снігової блохи особливий укус — його ні з чим не сплутаєш. Цей укус безнадійний, як смерть. Можна плакати, кричати, благати про допомогу, але ніхто не допоможе. Все проходить, як за годинником. Спочатку укус — укол, холодний, ніби під шкіру заганяють крижану голку, і цей холодний опік такий гострий, що людина відразу прокидається і завмирає від жаху та безсилля. А далі нічого — цілу годину нічого. Та раптом людина втрачає розум — це відбувається однаково з усіма: з розумними, дурними, малими, старими. На півгодини чи на годину людина опиняється один на один з привидами та жахом. Старий говорив, що з мікроскопом він легко би подолав цю хворобу — зрозумів би, як збудник впливає на нервову систему... Людина починає шаленіти, вона стає дикою, нікого не впізнає, може вбити найближчого друга і потім нічого не пам’ятатиме. Коли в селищі був перший випадок цієї хвороби, ніхто не розумів, що сталося. І ще було декілька страшних випадків, поки не зрозуміли, що з блошиною лихоманкою не треба боротися — треба зв’язати хворого, сховати його якнайдалі і просто чекати, поки не мине агресія, і він повернеться до свідомості. Ось і все. Колись, коли навчаться лікувати лихоманку, все буде інакше. А зараз вихід один... Якщо в селищі трапляється, що когось вкусить снігова блоха, він сам поспішає до людей і просить — зв’яжіть мене! І це — найстрашніше. Людина ще здорова, вона роздумує і розуміє, як приречена на смерть, що мине ще кілька хвилин — і вона зникне, перетвориться на злу, страшну істоту. І кожен бачив, як це трапляється з іншими.

І кожному соромно думати, що те ж саме може статися і з ним.

Тому, коли Олег відчув холодний укус блохи, він одразу ж підняв усіх на ноги.

— Дік, — сказав він винувато, — пробач, у тебе мотузка далеко?

— Що? — Дік скочив, почав намацувати щось в темряві. Починало світати. Томас прохрипів уві сні, але не прокинувся.

— Ой лишенько! — заголосила Мар’яна. — Тебе блоха вкусила?

— Щойно.

Дік позіхнув.

— Міг би не поспішати. В тебе ще година часу, як мінімум година.

— Буває і швидше, — сказав Олег. — Так погано вийшло.

— Так, цього ще бракувало, — погодився Дік.

— Я тебе вкутаю ковдрою, — сказала Мар’яна. — І посиджу поруч.

— От, — сказав Дік, розшукуючи мотузку, — знову вчасно не вийдемо.

— Але ж це мине, — відказав Олег.

— Після приступу години зо дві треба лежати, — сказав Дік, — не менше. По собі знаю.

Він не сердився на Олега, він сердився на долю, на постійні невдачі цього походу.

Відчуття холоду в нозі, куди вкусила блоха, не минало. Олег постійно відчував укус і уявляв, як отруєна малесенькою краплею кров тече, пульсуючи, до мозку, щоб напасти на нього і забрати розум.

Дік, не поспішаючи, перевірив мотузку. Мар’яна почала розпалювати вогнище.

Світанок був синім, іншим, ніж в долині, де день завжди сірий.

— Ну що ж? — сказав Дік. — здавайся, буду зв’язувати.

— Тільки б він собі щось не зламав, — бідкалася Мар’яна. — Бідний Олежик!

— Не вперше скручую, — сказав Дік. — Страшна річ ті блохи. Ти розслабся, Олеже, так легше. І думай про інше.

Спочатку він зв’язав руки Олега за спиною, потім обв’язав груди та ноги. Мотузка боляче впивалася у тіло, але Олег терпів, бо знав, що в припадку людина стає дужа, як ведмідь. Якщо пожаліти зараз, потім всім буде гірше.

Застогнав Томас. Його розкуйовджена голова висунулася з-під палатки, він мружився, не розуміючи, де він. Очі Томаса налилися кров’ю, лице почервоніло. Нарешті він розгледів Діка, який зв’язував Олега.

Олег зніяковіло посміхався — неприємно так турбувати когось. Старий якось розповідав, що жінок, які хворіли на епілепсію, спалювали на вогнищі і називали відьмами.

— Блоха, — простогнав Томас. — Скрізь блохи... Скрізь тварюки...

— Ви ще поспіть, — сказав Олег. — Я ще не скоро прийду до тями. Ви це добре знаєте. Відпочивайте!

— Холодно, — марив Томас. — Не можна спати, мені скоро виходити на вахту, знов барахлить комп'ютер, у нього залізла блоха.

— І навіщо ми тільки пішли? — сказав Дік. — Не можна було таку кампанію пускати в гори.

— Нікому більше було йти, — відказала Мар’яна. — Ти сам розумієш.

Холод поступово охоплював все тіло, але це був не звичайний холод. Він свербів, тягнув жили, ніби сотні крижаних голок кололи груди, ноги...

Голова Томаса почала збільшуватися...

— Ну ось, — сказав Дік. — Ніби скрутив я тебе добре. Не тягне?

— Тягне. — Олег спробував усміхнутися, але щелепи вже зводили корчі.

— Слухай... — Дік озирнувся. — А де коза?

— Коза? Вночі я її чула.

— Де коза, я питаю?! — Голос Діка став різким. — Ти її прив’язала?

— Я її прив’язувала, — сказала Мар’яна, — але вона, напевно, відв’язалася.

— Де коза, я питаю?!

Напевно, роздратування, яке набиралося у Діка, повинно було знайти вихід — коза стала символом всіх бід.

— Не сердься, Діку, — сказала Мар’яна. Вона намагалася накрити Олега ковдрою. — Коза, напевно, шукає їжу.

— Тут немає нічого їстівного. Чому ти її не прив’язала?

Дік витяг арбалет, запхав за пояс ніж.

— Ти куди? — запитала Мар’яна, хоч прекрасно знала куди.

Дік уважно оглядав сніг довкола, шукаючи сліди.

— Вона повернеться, — сказала Мар’яна.

— Вона повернеться, — повторив Дік, — тільки у вигляді мертвої туші. Досить. Я не збираюся помирати з голоду через твою дурість.

Дік ріс і ріс, незабаром він дістане головою до неба, але він може поранитися об хмари, адже хмари скляні, тверді... Олег щосили зажмурився і знову відкрив очі, щоби відігнати примару. Томас сидів на ковдрі і розхитувався, наче мовчки співав.