Він розумів, це безумство — вийти назовні, глибоко вдихнути це живе, не стерилізоване повітря, розім’яти в руці листок дерева чи зірвати травинку і понюхати її. Він знав, що за спокоєм зовнішнього світу приховані сили, ворожі людині, і не тому, що вони мають щось проти людини, а тому, що вони абсолютно чужі їй, не знають її і спробують відштовхнути, як тільки вона спробує піти з ними на контакт.

На третій день вранці Павлиш вирішив запустити перший біоскаут. Усього біоскаутів було три — вони мали обстежити атмосферу, реєструючи хімічний та біологічний склад на різній висоті. Схожі скаути були і у Клавдії, але їхнє завдання було інше: зняти геологічну карту планети. Різниця була в тому, що, за потреби, Клавдія могла наказати скауту опуститися на землю і навіть провести дослідження грунту. Скаути Павлиша тільки збирали інформацію, яку вони повідомляли після повернення. Тоді Павлиш переглядав зміст повідомлень, фотографій, визначав точки, куди потрібно вирушити самому.

Павлиш пройшов низьким овальним коридором у свою лабораторію.

Скаути чекали на нього, лежачи на високих підставках. Павлиш за програмою, розробленою давно і для всіх стандартних ситуацій, повинен був на першому етапі посилати скаути “ромашкою”. Кожен виліт відповідав пелюстці “ромашки”. Довжина “пелюстки” — п’ятсот кілометрів, висота польоту варіюється. Еліпс першої “пелюстки” проходить на висоті тридцяти кілометрів, усі решта опускаються нижче. Таким чином досліджується своєрідний циліндр атмосфери заввишки у тридцять кілометрів, діаметром у тисячу.

Сама процедура запуску була нескладною. Запрограмувавши скаут, Павлиш увімкнув “запуск” і подальше відбувалося без його участі.

Скаут підморгнув йому зеленим вогником “готовності”, підставка зрушилася, піднімаючи скаут до купола, у якому відкрився отвір, достатній для виходу в атмосферу. Павлиш, задерши голову, побачив сіре захмарене небо. Крапля дощу впала на шолом скафандра. Павлиш стер її рукавичкою.

Клацнув “запуск”. Скаут повільно піднявся над підставкою і впевнено пішов до отвору в дахові. Він піднімався, грубо зумкочучи, як товстий жук, вилітаючи на полювання. Отвір на куполі зачинився.

— Ну от, — подумав уголос Павлиш. — Робочий день розпочався.

Він увімкнув інтерком і сказав:

— Клавдіє, я запустив перший скаут. Зараз вийду назовні.

— Обережніше, — сказала Клавдія, її голос, трохи спотворений у навушниках, здавався дівочим і майже ласкавим. — Ви анбласт не забули?

— Ні, ангеле мій, — сказав Павлиш. — До того ж я взяв недоторканий запас їжі, спальний мішок і велику палицю. Ще інформую вас, що відійду від купола рівно на сто метрів.

— Славко, залишіть свої жарти, — сказала Клавдія. — Це ваш перший вихід.

— Скажімо, другий. Не забудьте, що коли ми сюди прилетіли, нам довелося майже годину побути на свіжому повітрі.

— Під захистом планетарного катера, який нас сюди спустив, — поправила його Кладія, — і у компанії десяти членів екіпажу.

— Дякую, — сказав Павлиш. — Я буду обережний. Не хвилюйтеся. До речі, все рівно треба перевірити анбласт.

Він витяг пістолет з кишені комбінезона. Анбласт був невеликий, але важкий. Рукоятка зручно лягла в долоню. З цими бластерами бували казуси в експедиціях. Мета зброї — іммобілізувати будь-якого агресора, від змії до слона, але вибірковість її, звичайно, відносна. До того ж, ефект часто залежав від метаболізму хижака. Того, що одному було достатньо, щоби спокійно заснути на тиждень, другого тільки звалювало в легку дрімоту, а третього могло й убити. Тому завданням Павлиша було випробувати зброю на місцевих тварюках, тому бажано принести зразок у лабораторію і дослідити дію анестезатора. Якщо, звісно, екземпляр не впиратиметься.

Люк перехідника жадібно чавкнув, притискаючись до рами.

Павлиш трохи постояв біля купола, озираючись і вичікуючи, як місцева фауна зреагує на його присутність.

Фауна ніяк на нього не реагувала.

Павлиш поволі пішов по ріденькій траві до капсули, погладив її м’який бік, що нависнув над ним. Потім подивився на ілюмінатор геологічної лабораторії. Так і є — Клавдія стоїть біля ілюмінатора і дивиться, чи вміє її хлопчик переходити дорогу на зелене світло.

Павлиш помахав Клавдії, вона підняла руку у відповідь, але від ілюмінатора не відійшла.

— Дітей тобі треба, — сказав Павлиш, — п’ятьох як мінімум.

І відразу ж злякався, чи увімкнув інтерком. Ні, не увімкнув, вона не чула. Бо ж образилася б.

Тепер можна не поспішаючи роздивитися довкола.

Крутий купол станції з рукавами коридорів і маленькими відсіками лабораторій стояв за двісті метрів від лісу. На цей бік і виходив ілюмінатор, біля якого стояв стіл Павлиша.

Якщо обійти станцію, що Павлиш і зробив, то опинишся на пологому схилі, який веде до великого озера. Схил був зарослий травою, а нижче з голої землі вилізали округлі спини каменів, побіля яких росли зарості кущів.

Озеро було сірим, рівним, спокійним, та й взагалі весь цей світ створював враження спокійної сірості. Тільки враження. Павлиш розумів, що ця сірість приховує пристрасті і трагедії, первісні, але тому ще жорстокіші, що цей світ зачаївся, приглядаючись до зайди.

Павлиш глянув угору. Упродовж трьох днів хмари жодного разу не розійшлися, щоби хоч на хвилинку показати сонце. Вони були такого ж кольору, як і озеро, і такі ж рівні, що не можна було зрозуміти, рухаються вони, чи висять непорушно над головою.