Години через дві після привалу Томас захвилювався.

— Зачекайте, — сказав він. — Аби не заблукати. Тут має бути табір. Я пам’ятаю цю скелю.

Томас сів на камінь, розгорнув тремтячими руками карту і почав водити по ній пальцем. Діку це нічого не говорило, він пішов уперед, сподіваючись підстрелити якусь здобич.

Карта була намальована чорнилами ще тоді, коли було чорнило — густа паста, яку заправляли в ручки. Ручки Олег бачив. Тільки вони не писали.

— Ми ось тут, — сказав Томас. — Вже більше половини дороги. Я й не розраховував, що можна так швидко йти.

— Погода хороша, — сказав Олег.

— Судячи з усього, ми тут ночували, — вів далі Томас. — Мусять бути якісь рештки привалу, а їх немає.

— Скільки років минуло, — сказав Олег.

— Так ось... — бурмотів Томас, — три скелі, ні, чотири. Ох, ледь не забув... — Він оглянувся до Олега. — Візьми це. Без цього на корабель ані ногою. Пам’ятаєш?

— Це... вимірювач радіації, так?

— Вимірювач радіації, ти ж знаєш, чому ми не могли залишатися? Там була страшенна радіація! А мороз ще й до всього.

— Може поспите? — спитав Олег. — А потім підемо...

— Ні, залишатися не можна. Це певна смерть. Я за вас відповідаю... Де ж табір, треба глибше копати... Ми їх поховали, але сили не було глибоко копати, розумієш, обов’язково треба глибше...

Олег підхопив Томаса, який почав сповзати з каменя.

Повернувся Дік, дивився, як Олег кутає Томаса в ковдру, а Мар’яна роздмухує багаття, щоби підігріти мікстуру. Дік мовчав, але здавалося, наче він нагадував: “Я ж попереджав”.

Олег сам відкрутив ковпачок фляги, понюхав коньяк — запах був гострий, швидше приємний, але пити не хотілося, це було не для пиття. Підніс обережно до запечених губів Томаса, який шепотів щось нерозбірливо. Той ковтнув і сказав чомусь: “Скооль”.

Далі йти змогли тільки до сутінків. Томас прийшов до тями, його мішок ніс Олег, арбалет взяв Дік. Через цю незаплановану зупинку йшли, вірніше, лізли крутим схилом, вкритим величезними хиткими каменями, години дві, не більше. Потім стало майже темно і довелося шукати місце для ночівлі.

Похолодало. Небо тут було зовсім іншого кольору — не тільки сіре, як у лісі, а набрало під вечір тривожного забарвлення — червонуватого, і це лякало. Небо ніби перестало бути надійним.

Дуже хотілося їсти. Олег ледь не гриз каміння. А ще нахабна коза, як тільки зняли і склали на сніг мішки, підбігла до них, намагаючись розкидати їх рогами, ніби люди тільки тим і займалися, що ховали від неї їжу.

— Геть звідси! — крикнув Олег і кинув у неї каменем.

Коза мекнула і стрибнула убік.

— Не треба, — сказала Мар’яна. Дівчина змарніла, навіть почорніла за день, стала меншою, тоншою. — Вона ж не розуміє, а знає, що їй тут дають їсти. Їй потрібно більше, ніж людям.

Того вечора Дік ударив Мар’яну.

Вони жували останні сухі шматки м’яса. Запивали їх окропом, — вони самі себе дурили, а не їли. Мар’яна потихеньку віддала свою частку цій нещасній козі, гадаючи, що цього ніхто не помітить. Але помітили всі, крім Томаса, бо той марив. Олег промовчав, але потім вирішив сказати Мар’яні, що це дурість — годувати козу, коли самі скоро повмирають з голоду.

Але Дік не змовчав. Він підняв над багаттям руку і дав Мар’яні ляпаса. Дівчина вигукнула:

— За що?

Олег кинувся на Діка. Дік легко відштовхнув його.

— Ідіоти! — сказав він зі злістю. — Зграя ідіотів! Ви всі тут вирішили повиздихати! Ви ніколи не дійдете до перевалу!

— Це мій шматок м’яса, — сказала Мар’яна, очі в неї були сухі і злі, — я не хочу їсти.

— Ти хочеш, — заперечив Дік, — а м’яса залишилося тільки по два шматочки, на завтра. А йти вгору. Навіщо я тільки пішов з вами?!

Раптом він схопив ніж і, не озираючись, сильно метнув його в козу. Вирвавши жмут зеленуватої шерсті, ніж вдарився об скелю. Дік скочив, коза шарпнулася, напнула мотузку. Дік підняв ніж. Наконечник був зламаний.

— Ідіоти! — закричав знову Дік. — Чому ви не розумієте, що ми вже ніколи не повернемося!

Він не дивився на заплакану Мар’янку, на Олега, який нічого кращого не придумав, як почав пропонувати дівчині свій останній шматок, наче вона була маленька. Та відштовхувала руку, а Дік швидко розгорнув свою ковдру, розтягнувся на ній на повен зріст і заплющив очі. Заснув чи вдавав, що спить.

Томас навіть кашляти не мав сили.

Олег підвівся і закутав його в палатку. Потім вони з Мар’яною лягли біля Томаса, щоби зігріти його. Пішов сніг. Сніг був не холодний, він накрив їх білою периною. Коза прийшла вже в темряві і теж лягла поруч з ними: розуміла, що вкупі тепліше.

Олег цієї ночі майже не спав, або йому здавалося, що не спить. Хтось величезний пройшов неподалік, затуливши ранкове світло. Потім одразу стало холодніше — піднялася коза і пішла шукати собі їжу. А потім Олега вкусила блоха. Звідки вона взялася, невідомо. Може ховалася в одязі або в козячій шерсті.