— Я також про це подумав, — признався Дік.

— Перші двері, — сказав Олег. — Туди нам не треба.

— Я зазирну, — запропонував Дік.

— Там точно є радіація, — сказав Олег. — Старий говорив.

— Нічого вона зі мною не зробить. Я сильний, — заперечив Дік.

— Радіація невидима, ти ж знаєш. Ти ж вчився. — Олег пішов далі, освітлюючи факелом стіну. Стіна була нерівною. У ній були ніші, відкриті панелі з кнопками та холодними блискучими екранами.

Томас був інженером. Томас розумів, що означають ці кнопки і яку силу вони в собі несуть.

— Скільки всього набудували, — сказав Дік, який ще не змирився з кораблем, — а розбилися.

— Зате вони перелетіли через небо, — заперечила Мар’яна.

— Ось ці двері, — сказав Олег. — Звідси ми потрапимо в житлові приміщення і в навігаційний відсік.

Як це завжди звучало: “навігаційний відсік”, “пульт керування”. Наче заклинання. І ось він зараз побачить навігаційний відсік.

— А ти пам’ятаєш номер своєї кімнати? — запитала Мар’яна.

— Каюти, — поправив її Олег. — Звичайно, пам’ятаю. Сорок чотири.

— Мене батько просив зайти і подивитися, як все там. У нас сто десята. А ти ж народився на кораблі?

Олег не відповів. Та й запитання не потребувало відповіді. Але дивно, що Мар’яна думає так само, як і він.

Олег відчинив двері. І раптом зробив крок назад. Він забув, що цього слід було очікувати. Є такі фарби, які світяться багато років. Ними пофарбовані деякі коридори і навігаційний відсік.

Світло долинало звідусіль і нізвідки. Розвиднілося. Достатньо, аби затушити факели.

— Ой, а може тут хтось живе? — прошепотіла Мар’яна.

— Добре, що є світло, — сказав Олег. — Збережемо факели.

— Наче потеплішало, — зауважила Мар’яна.

— Це тільки здається, — сказав Олег. — Але ми, напевно, знайдемо теплі речі. І будемо спати в каюті.

— Ні, — сказав Дік, який трохи відстав і ще не зайшов у світлий коридор. — Я тут спати не буду.

— Чому?

— Я спатиму там, на снігу. Там тепліше.

Олег розумів, що Дікові страшно спати в кораблі, але йому, Олегу, хотілося залишитися тут. Він не боявся корабля. Злякався спочатку, коли було темно, але не зараз. Це його дім.

— Я теж не буду тут спати, — сказала Мар’яна. — Тут є тіні колишніх мешканців. Я боюся.

Праворуч стіна коридору відійшла в глибину, і була закрита прозорим, немов тонкий шар води, матеріалом, і Мар’яна згадала, що він називається склом. А за ним були зелені рослини. Із зеленими маленькими листочками, таких зелених листочків у тутешньому лісі не буває.

— Вони не схоплять? — спитав Олег.

— Ні, — сказала Мар’яна, — вони замерзли. На Землі рослини не кусаються, хіба ти забув, як нам розповідала тітка Луїза?

— Це не важливо, — сказав Дік. — Пішли. Не будемо гуляти тут знічев’я. А раптом тут немає їжі?

Дивно, подумав Олег, мені зовсім не хочеться їсти. Я так давно не їв, а їсти не хочеться. Це нерви.

Через десять кроків вони побачили ще одну нішу, але скло в ній було розбите. Мар’яна простягнула руку.

— Не можна, — попередив Дік.

— Я знаю краще, я їх відчуваю. А ці — мертві.

Вона доторкнулася до гілки, і листочки розсипалися на порох.

— Шкода, — сказала Мар’яна. — Шкода, що нема насіння, ми би його висіяли в селищі.

— Праворуч склади, — повідомив Олег. — Подивимося, що там.

Вони повернули праворуч. Посеред коридору лежав розірваний

напівпрозорий мішок, і з нього викотилося декілька білих банок — напевно, коли люди втікали з корабля, мішок розірвався.

Це був чудовий дивний банкет. Вони відкрили банки. Дік — ножем, а Олег здогадався, що це можна робити без ножа, якщо натиснути на край банки; вони куштували те, що було в банках і тюбиках. І майже завжди це було смачно і незнайомо. І банок не шкодували, бо там були цілі кімнати, заповнені ящиками і контейнерами, там були мільйони банок та інших продуктів. Вони пили згущене молоко, але не було поруч Томаса, який би сказав їм, що це молоко. Вони ковтали шпроти, але не знали, що це шпроти; вони витискали з тюбиків варення, яке здавалося їм надто солодким; вони жували борошно, не знаючи, що це борошно. Мар’яна сердилася, що вони так насмітили і на підлозі брудно.

Потім їх потягнуло на сон — очі злипалися, ніби уся втома останніх днів впала на плечі. Та Олегові не вдалося переконати друзів залишитися у кораблі і спати в ньому. Вони пішли вдвох, і Олег, як тільки їхні кроки затихли в коридорі, раптом злякався і ледве стримався, щоб не побігти за ними. Він ліг на підлогу, розсунув банки, і проспав багато годин, але час тут, в кораблі, завмер. Його нічим не можна було упіймати. Олег спав без снів, без думок, глибоко і спокійно, значно спокійніше, аніж Мар’яна з Діком, тому що Дік, навіть страшенно втомлений, кілька разів за ніч прокидався і прислуховувався — чи все гаразд. І тоді прокидалася Мар’яна, яка сторожко спала, поклавши голову на його груди. Вони накрилися усіма ковдрами і палаткою, їм було тепло, бо ввечері пішов густий сніг і завалив їх, перетворивши сховище у затишну барлогу.