— Мар’янко, підігрій окропу... — Олегу здалося, що голос його звучить твердо і голосно, насправді він ледве шепотів. — Для Томаса. Йому зле.

Мар’яна зрозуміла.

— Зараз, Олеже, звичайно.

Але вона не відводила очей від Діка.

— Я так і думав, — промовив Дік. — Вона пішла назад. Вниз. За ніч вона могла пройти кілометрів двадцять.

— Діку, залитися тут, — сказав раптом Томас твердим голосом. Мар`янка сама знайде козу. Ти ж її вб’єш.

— Можеш не сумніватися, — відрізав Дік. — Досить дурниць.

— Я знайду її. — Мар’яна забула про окріп. — Тобі, Діку, не можна зараз йти. Томас хворий. І за Олегом треба дивитися.

— Нічого з ними не станеться.

Дік занурив пальці в густу темну гриву волосся, люто глянув на дівчину і швидко та легко пішов слідами кози донизу, звідки вони прийшли вчора.

— Я хотів, щоби пішла ти, — сказав Томас, — ти б її привела. А він її вб’є.

Олег, хоча світ довкола нього постійно змінював форми та пропорції, ставав схожим на сипучий пісок, все ще зберігав здатність думати. Він сказав:

— Діка можна зрозуміти... Нам справді не щастить.

— Йти залишилося зовсім мало, — сказав Томас. — Я знаю. Ми йдемо швидко. Ми будемо там післязавтра. Ми дотягнемо і без м’яса. Адже дотягнемо? А за перевалом їжа. Діку, я обіцяю!

Дік підняв руку на знак того, що чує, — звуки голосу далеко розносилися над сніговими горами, але кроку не сповільнив.

— Козу треба упіймати. — Томас повернувся до Мар’яни. — Вона нам потрібна, але тільки жива... Щось мене пече всередині. Як гаряче... Чому так болить печінка? Це нечесно. Ми вже поруч.

— Він вб’є її, — сказала Мар’яна. — Він обов’язково її вб’є... Ді-і-і-к! — Мар’яна повернулася до Олега і Томаса: — Ну, що робити, ну скажіть, ви ж розумні, ви все знаєте! Ну як його спинити?

— Мені вже його не наздогнати, — сказав Томас. — На жаль, для нього я вже не авторитет.

— Зараз... — сказав Олег. — Ти тільки розв’яжи мене. Може я встигну до приступу, може встигну?

Мар’яна тільки махнула рукою. Вона зробила два кроки за Діком, повернулась, подивилася на Томаса, на Олега:

— І вас не можна залишати...

— Та біжи ж ти! — закричав раптом Томас. — Біжи швидше!

— Але на кого я вас залишу? А раптом якийсь звір?

— Біжи! — повторив Олег. — І повертайся.

І Мар’яна легко, ніби не торкаючись снігу, помчала вниз по схилу, туди, де зник Дік.

— Шкода дівчину, — сказав Томас, — вона звикла до кози.

— Шкода, — підтвердив Олег. — Як дивно, що у вас немає формй. Ви буваєте товстий, а потім зовсім худий, як сірник.

— Так, — погодився Томас. — Ти лягай зручніше, чомусь отрута спочатку діє на зір. Я пам'ятаю, мене клята блоха кусала тричі. Але не бійся. Хвороба минає безслідно. Не бійся.

— Я розумію, але все ж страшно бути не собою, а звіром, розумієте? Ось зараз це я, а скоро мене не буде.

Олега тягнуло вниз, у синю воду, і було вкрай важко втриматися на поверхні, тому що ноги були опутані водоростями, і їх треба було звільнити, треба вирвати їх, інакше пропадеш.

***

Ковдра, якою Мар’яна вкрила Олега, злетіла. Олег не втримався біля стіни і впав на сніг. Його очі були заплющені, губи ворушилися, обличчя потемніло від напруження, від бажання розірвати мотузку. Томас хотів допомогти Олегу, вкрити його або хоча б покласти голову собі на коліна. Це корисно робити в таких випадках — підтримувати голову. Томас спробував підвестися, але ноги не тримали його. Олег вигнув спину і просто злетів у повітря, відштовхнувся кулаками від землі і покотився донизу схилом. Він перевернувся декілька разів, ударився просто в каменюку, яка ховалася під снігом, і завмер. Його куртка роздерлася, сніг не танув на голих грудях.

Так не можна, думав Томас. Треба обов’язково до нього спуститися. Чортова коза, чортів Дік з його комплексом надлюдини. Але Дік впевнений, що правий, і переконаний, що турбується про всіх. З його дикунської точки зору, він правий, з його дикунським небажанням подивитися у майбутнє... Чи не надто швидко цивілізована людина перетворюється на дикуна? Може, ми помилилися, дозволяючи дітям виростати вовками, аби їм було легше вижити в лісі? Але у нас не було вибору. За шістнадцять років ми, дорослі, так і не змогли дійти до перевалу. І надії б не було, коли б не виросли Дік та Олег. Яка у мене зараз температура? Напевно, за сорок. Дуже важко дихати — двостороння пневмонія, лля такого діагнозу не треба лікаря. Якщо я не доберуся до корабля, мені кінець.

Ніяке м’ясо кози мені не допоможе. Йти треба самому. Підліткам не дотягнути мене до перевалу... Як там Олег? Блоха — це велика біда, злий фатум, який ховався у скелях і не хотів відпускати нас до людства. Ніби ліс хоче перетворити нас на своїх дітей, на двоногих шакалів. Ліс згоден терпіти наше селище, але як своє продовження, а не заперечення. Там, за каменюкою, темніє провалля, ніби не глибоке, але якщо хлопець впаде вниз — він розіб’ється. Де мотузка? Де друга мотузка? Треба прив’язати його до тієї каменюки.