Дік, що йшов попереду, раптом заціпенів і підняв руку.

Всі зупинилися. Навіть коза, наче вона зрозуміла наказ.

Дік з арбалетом напоготові поволі вийшов наперед. Зігнувся.

— Подивіться! — крикнув він. — Вони справді тут йшли.

За великим каменем у потічку тьмяно виблискувала чудова річ. Вона була зроблена з білого металу і схожа на сплющену кулю з білим наростом зверху. Знахідка мала ремінець. Її можна було носити через плече.

Дік підняв річ і сказав:

— На неї, напевно, впав камінь.

— Ні, не камінь. Так треба, — сказав Томас, підходячи до Діка. Він узяв цю річ у свої руки. — Тут ми зупинялися. І хтось... Вайткус! Це фляга, баклажка Вайткуса. От він зрадіє, коли ми її принесемо!

— Це називається “фляга”? — запитала Мар’яна.

Томас помахав баклажкою в повітрі, і всі почули, що всередині є вода.

— Зручна річ, — зауважив Дік.

— Її не випадково робили плескатою, — пояснив Томас, обережно відкриваючи флягу, — щоби зручніше носити на боці.

— Гарна річ, — сказала Мар’яна.

— Я ходитиму з нею на полювання, — втрутився Дік. — Вайткусу вона не потрібна. Він все одно хворіє.

Томас підніс флягу до носа і понюхав.

— Чорти б його забрали! — крикнув він. — Здуріти можна!

— Що сталося? — спитав Олег. Йому хотілося потримати в руках баклажку.

— Хлопці, та це ж коньяк! Ви розумієте, це ж коньяк!

Коза відійшла убік і здивовано мекнула, наче кликала до себе.

Олег підійшов до неї. За великим каменем лежали металеві банки і маленькі казанки — такого скарбу він ще не бачив.

— Томас! — покликав він. — Подивися, ви ще щось забули!

— Не забули, — відповів Томас. — Розумієш, ми тоді повірили, що вийдемо до лісу, і востаннє поїли. Це консервні банки, розумієш? Це непотрібні консервні банки.

— Непотрібні?

— Тоді вони здавалися нам непотрібними. — Томас знову підніс флягу до носа і принюхався. — Я здурію. Це мені сниться.

— Отже, правда, — сказав Дік. — Ви тут йшли. Я деколи думав, що ви не йшли, що селище було завжди.

— Знаєш, я й сам інколи так думаю, — усміхнувся Томас.

Він відпив трішки з баклажки, один ковток і зажмурився.

— Буду жити, — сказав Томас. Закашлявся, але не переставав усміхатися.

Мар’яна збирала консервні банки і складала їх у мішок. Коза сопіла, зітхала, банки їй чомусь не подобалися. Вони були чужі.

— Та не треба їх збирати, — засміявся Томас. — Не треба! Вони порожні. Якщо треба, візьмеш їх десятки сотень. Розумієш?

— Не знаю, — сказала Мар’яна. — Я думаю, вони нам знадобляться. Хоча б повернемося не з порожніми руками. З цих банок батько багато чого зможе зробити.

— Тоді забереш на зворотньому шляху, — сказав Олег.

Йому хотілося спробувати коньяку, якому так зрадів Томас.

— А якщо їх заберуть? — запитала Мар’яна.

— Хто? — здивувався Томас. — За шістнадцять років ніхто не взяв. Козам банки не потрібні.

Але Мар’яна зібрала всі банки, навіть діряві.

Дік сказав:

— Дай покуштувати, Томасе. З баклажки.

— Тобі не сподобається, — сказав Томас. — Дітям і дикунам коньяк пити небезпечно.

Проте протягнув Діку флягу.

“Завжди треба просити, — подумав Олег. — Я завжди тільки думаю про щось, а Дік вже діє”.

— Тільки обережно, — сказав Томас. — Один маленький ковток.

— Не бійся, — сказав Дік. — Якщо можна тобі, мені тим паче. Я сильніший за тебе.

Томас промовчав. Олегу здалося, що він усміхається.

Дік підняв флягу і зробив один великий ковток. Напевно, цей коньяк був дуже міцний, бо хлопець випустив з рук флягу і страшенно закашлявся, схопившись за горло. Томас ледве встиг схопити баклажку.

— Я тобі що казав? — запитав він без співчуття.

Мар’яна кинулася до бідолашного Діка.

— Все горить! — нарешті видусив з себе Дік.

— Ви навіщо? — злостилася Мар’яна на Томаса.

Вона почала порпатися у своєму мішку. Олег знав, що вона шукає ліки від опіку.

— Зараз минеться, — всміхнувся Томас. — Ти ж дикун, юначе. Ти повинен сприймати незнайому рідину найперше як можливу отруту. Мусив спочатку пробувати язиком.

Дік махнув рукою.

— Я повірив, — сказав він. — Розумієш, повірив! Ти ж пив!