— Чує, бідака, що його чекає, — усміхнувся Дік. Він кинув зайця на каміння. — Давайте його зараз з’їмо. Буде йти веселіше. І для Томаса корисно. Правда, ще б краще напитися гарячої крові. Я завжди на полюванні отак роблю. Але ж ти, Томасе, ти не будеш?

Томас заперечливо похитав головою.

— Що робите? Карту знову вивчаєте? — спитав Дік.

— Томас просить повторювати на випадок, якщо з ним щось станеться, — пояснив Олег.

— Дурниці, — сказав Дік, присівши навпочіпки з ножем біля зайця. — Ти ще добре йдеш. А стане погано — повернемося.

Олег розумів, що Дік не хоче образити Томаса. Дік від самого початку вважав, що Томас може не дійти.

— Нічого, — сказав Томас, який ніяк не виказав, що йому неприємно слухати байдужий тон Діка, — краще підстрахуватися.

Коли вони пили чай — окріп з корінцями, — цап підійшов ближче, але не з того боку, куди Дік кинув шкурку зайця, а з іншого, неначе відгородився від шкурки багаттям і палаткою. Він важко сопів, і Мар’яна кинула йому кілька сушених грибів.

— Це вже зайве, — сказав Дік. — Гриби потрібні нам самим. Може статися, що ми нічого не знайдемо. Як підемо назад?

— Там, за перевалом, є їжа, — сказав Томас.

— Ми не знаємо напевно, а раптом вже немає, — заперечив Дік. — Нерозумно гинути від голоду. А в мороз краще багато їсти.

— У крайньому випадку, з’їмо цапа, — сказав Олег.

— Чому у крайньому? — здивувався Дік. — Ми його обов’язково з’їмо. І скоро. А то втече.

— І не думай, — сказала Мар’яна. — Не треба.

— Чому? — запитав Дік.

— Тому що цап хороший. Він повернеться з нами в селище.

І буде з нами жити. Нам час мати своїх приручених тварин.

— Я тобі таких цапиків тисячу приведу, — пообіцяв Дік.

— Неправда. Ти тільки хвалишся. Не приведеш. Їх не так багато в лісі. І якщо тварина не захоче, ти її ніяк не приволочеш.

— Візьму тебе з собою, ти вмієш з тваринами розмовляти, — сказав Дік і почав різати смаженого зайця на рівні шматки, всім порівну.

— Я не дам вбивати, — затялася Мар’яна. — У нього будуть маленькі кізки.

— У кого? — запитав Олег.

— У цапа, — відповіла Мар’яна. — Вірніше, у кози.

— То це коза? — запитав Томас.

— Так, це коза-мама, я знаю.

— Мар’яна має рацію, нехай коза живе, — сказав Томас. — Корисно думати про те, що буде завтра.

— І ще треба думати, аби не вмерти сьогодні, — сказав Дік.

— Козу будемо підгодовувати, — втішилася Мар’яна.

— І не думай, — заперечив Дік.

— Я свою порцію буду віддавати. — Мар’яна вперто дивилася на Діка, гостре підборіддя вперед. Дік схилив голову, розглядаючи дівчину, як невідому тваринку.

Томас піднявся перший і пішов складати палатку. Його лихоманило.

— Може повернешся? — запитав його Дік.

— Пізно, — відповів Томас. — Я піду.

— Подумай, — Мар’яна Діку сердито. — Як ти можеш таке говорити!? Томасу одному до селища не дійти.

— Олег з ним теж може повернутися.

Дік сказав так, аби залишити за собою останнє слово.

— Час вирушати, — сказав Томас. — Якщо сьогодні будемо йти добре, вийдемо до провалля. Минулого разу ми там загрузли. Сніг був до пояса. Завірюха.

Томас пішов попереду по широкому річищі потічка; напевно, коли бувала злива, він перетворювався у чималу ріку, а тепер лише ледь-ледь дзюркотів, відламуючи намерзлі за ніч крижинки біля берега.

Коза спочатку кинулася уперед, ніби вказувала дорогу, але скоро передумала і зупинилася. Дік пригрозив їй пальцем, і коза зітхнула — пішла за людьми. Інколи вона зупинялася і нудно мекала, наче вмовляла повернутися.

Трохи потепліло, сніг під ногами почав танути, було слизько. За день разів десять довелося переходити потічок, який звивався по долині, від схилу до схилу, і ноги у всіх замерзли.

***

Наступного дня долинка, по якій стікав потічок, поступово звужувалася, кам’яні темні стіни робилися стрімкішими, сходилися докупи, ховаючи потічок у вікову тінь. Шум його став похмурим, глухим, як у діжці. Було незатишно і страшно — ніхто з них, окрім Томаса, не був раніше в горах. Навіть Дік, завжди впевнений у собі, не забігав уперед, весь час поглядав нагору, ніби боявся, що на голову впаде камінь, і щохвилини питав Томаса:

— Ну, скоро вийдемо?

— До вечора вийдемо.

Томас, як і всі, зігрівся, навіть спітнів, майже не кашляв і йшов швидше, ніж вчора, тільки інколи хапався за бік.

— Ви упізнаєте місця? — запитала Мар’яна.

Вона йшла позаду і підганяла козу, якій ця подорож давно обридла. Тварина часто зупинялася, крутила головою, ніби просила Мар’яну відпустити її назад в ліс, на волю.

— Як тобі сказати? — відповів Томас. — Минулого разу ми сюди не дійшли. А коли йшли з перевалу п’ятнадцять років тому, тут був сніг, дні були короткі, і ми майже не розгледіли місцевість. Ми тоді повірили, вперше повірили, що все буде добре, але дуже втомилися. Шлях звідси до селища забрав більше тижня.