Дивно, міркував він, що надгробків з плит скельної породи набагато більше, аніж людей в селищі. Хоча селищу всього шістнадцять років. Батька тут немає, він залишився за перевалом.

Дік зупинився перед двома однаковими плитами, обтесаними краще інших. Це його батько та мати.

Піднявся нудний холодний вітер. Старий поволі йшов кладовищем. Він усіх їх знав. Скільки їх було шістнадцять років тому? Здається, тридцять шість чоловік дорослих та четверо дітей. А залишилось? Дев’ять дорослих і троє із тих дітей, що прийшли. Троє. Дік, Ліз і Олег. Мар’яна народилася вже тут. Ще живі дванадцять дітей із тих, які народилися у селищі. Отже, сімнадцять років тому тут було сорок чоловік, а зараз — двадцять з хвостиком. Проста арифметика. Ні, не проста. Надгробків значно більше — це ті малюки, які вмерли або загинули. Тутешні.

Над вухом, наче прочитавши його думки, тітка Луїза сказала:

— Найбільше померло в перші п’ять років.

— Так, — погодився Старий, — це плата за досвід.

— Ще дивно, що в перший рік усі не вимерли, — додав Томас.

Вони зупинилися перед надгробками в центрі кладовища. Плити

були необтесані, грубі, криві, вони майже ввійшли в землю, а цупкі, руді нитки моху обвили їх в округлі пагорбки.

Олегу захотілося повернутися, щоби знову глянути на селище, він знав, що мати стоїть біля частоколу і сподівається, що він це зробить. Олег навіть підійшов до дверей частоколу, але Томас сказав:

— Пора йти. Скоро почне темніти, а треба дійти до скель.

— Ой! — сказала Мар’яна. Вона швидко перебирала пальцями торбинку, яка висіла через плече.

— Щось забула? — спитав Дік.

— Ні. Хоча забула... Я на батька подивлюся...

— Пішли, Мар`янко, — попросив Томас. — Швидше підемо — швидше й повернемося.

Олег побачив, що Мар’янині очі повні сліз. Ще мить — і вона заплаче.

Мар’яна відстала від групи. Олег підійшов до неї і сказав:

— Я також хотів повернутися. Хоча б з пагорбка глянути.

Вони йшли поруч і мовчали.

Кроків за тридцять від частоколу, де починалися підступні липкі кущі, зупинилися.

Тітка Луїза всіх поцілувала. Старий попрощався за руку. Останнім був Олег.

— Я дуже на тебе надіюся, — сказав він. — Більше, ніж на Томаса. Томас турбується за побут селища, за сьогоднішній день. А ти повинен думати про майбутнє. Ти мене розумієш?

— Добре, — промовив Олег, — а ви за мамою приглядайте, щоби не скучала. Я принесу мікроскоп.

— Дякую. Повертайтеся скоріше.

Дік перший зайшов в кущі, легко і швидко відвертаючи вістрям спису липкі щупальці.

— Тримайтесь ближче до мене, — сказав він. — Поки вони не спам’яталися.

Олег не озирався. Ніколи було озиратися. Озирнешся, гілка прилипне до чобота, потім не відірвеш, а відірвеш, три тижні смердітиме. Гидкі кущі.

***

Надвечір дійшли до скель. Як Томас і планував.

Ліс не досягав скель, їхні червоні зуби стирчали з голої, вкритої плямами лишайнику долини, хмари пролітали так низько, що вістря скель розпорювали їхні животи і зникали у сірій мряці. Томас сказав, що печера, де він ночував минулого разу, суха і дійти до неї легко. Всі, крім Діка, втомилися. А Дік, якщо і змучився, нікому про це не казав. Тільки хитро посміхався.

— Тоді було холодніше, — сказав Томас. — Ми тоді вирішили, що в холод легше перейти болото. А перевал був закритий. Я пам’ятаю, ми йшли тут і під ногами дзвеніло — заморозки.

Між людьми та скелями лежала білява округла пляма завбільшки метрів двадцять у діаметрі.

— Тут і дзвеніло? — запитав Дік, який йшов перший. Він різко зупинився на краю плями. Вона ледь блищала, як соснова кора.

— Так. — Томас зупинився поруч з Діком.

Олег відстав. Годину тому він взяв у Мар’яни торбу, щоб їй було легше йти. Мар’яна не хотіла віддавати, а Томас сказав:

— Правильно. Завтра я тобі допоможу. Потім Дік.

— Навіщо допомагати? — запитав Дік. — Витягнемо вночі зайве, розберемо по мішках — і всім непомітно, і Мар’янці легше. Треба було раніше подумати. Два місяці збиралися, а не подумали.

“Цікаво, а кому треба було думати? Ти такий самий філософ, як і всі”, — подумав Олег.

А нести довелося чимало, хоча Дік і говорив, що турбуватися про їжу не варто, він прогодує. Все ж таки взяли і в’ялене м’ясо, і коріння, і сушені гриби, але найважчими були сухі дрова — без них ні води скип’ятити, ні звірів відігнати.

— Знаєте, на що це схоже? — сказала Мар’яна, наздогнавши чоловіків. — На шапку гриба. Величезного гриба.

— Можливо, — відповів Дік, — Та краще ми обійдем його.

— Навіщо? — запитав Олег. — Схилом доведеться дряпатися.

— Я спробую, добре? — сказала Мар’яна, опустилася на коліна і витягла ніж.

— Ти що збираєшся робити? — запитав Томас.

— Відріжу кавальчик. І понюхаю. Якщо це їстівний гриб, уявляєш, як добре? Ціле селище нагодувати можна.

— Не варто різати, — заперечив Дік. — Не подобається мені твій гриб. І не гриб це зовсім.