Олег почув рух біля дверей. Виявляється, Казик тихенько зайшов, не зміг подолати цікавість чи просто змерз на вулиці. І стоїть біля дверей. Нерухомо, як дерево.

— А до корабля дійти можна, — продовжував Старий. — Ми знаємо дорогу, ми набагато краще одягнуті, ця подорож складна, але не екстраординарна. І ти для неї необхідний. Ти зможеш дійти туди з Сергіївим. Все зрозуміло?

— А хто тоді полетить на моїй кулі? — запитав Олег, мимовільно зробивши наголос на слові “моїй”.

— Це наша спільна куля, — образилася Мар’яна.

— На кулі полетять Дік і Мар’яна, — сказав Старий. — Вони краще за всіх зможуть прожити в лісі.

— І я, — тихо промовив Казик.

— Спати, Казику, — сказав Вайткус. — Уже пізно.

Казик залишався вперто стояти у дверях, і Вайткус вдав, що більше не помічає хлопчика.

— Що ж це виходить? — запитав сердито Олег. — Я випробував кулю, я краще за інших вмію на ній літати. Я повинен летіти на ній до корабля, а ви у мене її забираєте?

— А як би ти вчинив на нашому місці? — запитав Старий. — Якби думав не тільки про себе, а й про все селище?

— Я би відмінив політ до скаута. Немає там ніякого скаута.

— Ну ось, — посміхнувся Сергіїв, — це вже занадто.

— Тоді я полечу разом з Мар’яною. А до корабля піде Сергіїв. Він теж багато знає про рацію.

Олег зрозумів, що не може допустити, щоб Дік з Мар’яною полетіли так далеко — до боліт, до ріки, — а він сидітиме отут і чекатиме літа. І він знову перейшов у наступ.

— Чому ви думаєте, що на кулі не можна ані спускатися, ані підніматися? Ми полетимо і повернемося. У крайньому випадку, без кулі повернемося. І зробимо нову. Чистоплюй допоможе, і мустангів ще зловимо.

— На осінь мустанги відходять на зимівлю, — сказав тихо Казик. — Мустангів більше не буде.

— Ну, це не важливо, — роздратовано відмахнувся Олег. — Ми однаково встигнемо до корабля. Літо довге.

Ніхто не заперечив йому. Всі мовчали і не дивилися на нього. Старий допивав чай, Вайткус крутив бороду, наче заплітав косички, а Сергіїв витяг ніж і почав відстругувати сучок від стільниці.

Олег замовк, і йому здалося, що всі з ним погодилися. Мовчать, отже, згідні, отже, він їх переконав. А потім заговорила Мар’яна:

— Вони вирішили правильно, — сказала вона. — Тільки вони бояться сказати вголос те, що потрібно.

— Що? — Олег здивувався тому, як вона говорить. Вони знали щось таке, чого він не знав. — Що?

— Те, що ми — ті, хто підуть за скаутом — можемо не повернутися. Довго не повернутися. Або зовсім. І тоді необхідно, щоби ти залишився і дійшов до корабля.

— Ти здуріла! — закричав Олег. — Як ти можеш таке говорити?

А дорослі мовчали, бо погоджувалися з Мар’яною і від самого

початку допускали підлу, непростиму думку, що Мар’яна може не повернутися.

— Це так зрозуміло, — сказала Мар’яна. — Ти хочеш чаю?

— Я взагалі більше не хочу з вами розмовляти! — крикнув Олег і кинувся до дверей. Казик ледве встиг відскочити.

Олег пробіг кілька кроків по вулиці, потрапив ногою в холодну калюжу. Він пішов поволі до частоколу по брудній дорозі. Під ногами ламався тонкий лід. Олег не відчував холоду.

Він зупинився біля частоколу, втупившись у темний ліс, по якому металися швидкі блакитні світлячки, почув, як скрипнула сходинка перед будинком Сергіїва, як вийшли Вайткус зі Старим. Почув тихий голос Вайткуса:

— Що з ним сталося? Невже кулю пошкодував?

— Це теж,— відповів Старий. — Але є й інша причина.

Але яка Причина — Олег не почув, бо закінчення фрази Старий сказав пошепки.

— Дивно, — відповів Вайткус, — ти, напевно, правий, я не помічаю очевидних речей. Вони ж виросли, вони майже дорослі. І речі, очевидні і природні на Землі, тут якось випадають з поля зору.

— А мені шкода хлопця, — сказав Старий.

— Але іншого виходу я не бачу, — додав Вайткус.

— Олег теж зрозуміє, — сказав Старий голосніше, і Олег розсердився і подумав, що Старий сказав це навмисно, бо знав, що Олег все чує, і йому захотілося крикнути у відповідь: нічого подібного! Я не хочу розуміти!

Потім Вайткус зі Старим попрощалися і пішли.

Скрипнули двері. Хтось ще вийшов з дому Сергіїва. Олег сказав собі, що це сам Сергіїв йде умовляти його, але сподівався, що це не Сергіїв.

— Олеже, — долинув голос Мар’яни. Вона шукала його.

Олег був готовий відгукнутися, він зрадів, що Мар’яна шукає його. Але чомусь не відгукнувся. Напевно, він сам не зміг би пояснити, чому. Ні, зміг би: зараз вона вмовлятиме його, як й інші. Вона згідна летіти на його кулі, вона згідна, щоб Олег залишався отут. Але з-поміж усіх людей на світі саме вона повинна розуміти, що не можна слухатися обережних дідів. Вони всього бояться. Вони бояться померти тут, вони бояться ризикувати, їм наплювати, що відчуває Олег, чого він хоче, вони раді посадити його в яму, коли, з їхньої точки зору, це вигідно для селища. А що таке вигода селища? Адже вони думають про себе, кожний про себе. Вигода селища — пустопорожні слова. Напевно, ті люди, які на Землі розпочинали війни, щоби підкорити інших людей, теж говорили про вигоду свого селища. Потрібно плюнути на все, не звертати уваги. Удосвіта піднятися самому на кулі і полетіти. Він знає напрямок. Він сам долетить туди і знайде експедицію. І справді, хто йому заважає? Де куля?