Він вистрибнув зі всюдихода і підійшов до квітів. Приємно потішити Саллі.

Але в той момент, коли рукавичка Павлиша доторкнулася до стеблини, квітка відхилилася, наче злякалася і, згорнувши пелюстки, зникла під землею. Тільки вузенька нірка вказувала на місце, де вона росла. З другою квіткою Павлиш вирішив схитрувати. Він схопив її швидко, наче ловив муху, і смикнув.

Квітка затрепетала в руці, намагаючись заповзти під землю, але Павлиш тримав її міцно. Ця боротьба тривала півхвилини, поки квітка не здалася і нерухомо повисла в руці Павлиша. Він спробував відкрити пелюстки, але це вже були не пелюстки, а слизька грудка червоної протоплазми.

Павлиш відкинув грудку, та впала на землю і раптом знову віджила. Стеблинка, тільки що м’яка і нерухома, почала наполегливо крутитися, підшуковуючи щілину у землі. Після кількох спроб їй це вдалося, і вона хробаком влізла вниз, втягуючи і червону грудку квітки.

— Живіть як хочете, — не приховуючи відрази сказав Павлиш. — Квітів ми більше не збираємо.

Праворуч стояла стіна кушів, значно яскравіших, ніж решта рослин. Листя у кущів були гостре, як голки — наче молоденькі сосни грілися під теплим вітром. Павлишу навіть здалося, що варто розсунути колючі гілки, і там, всередині, знайдеш справжні, слизькі, міцні маслюки.

Щоби звільнитися від мани, Павлиш підійшов до кущів ближче. Але не встиг він доторкнутися до них, як кущі виставили довгі гостряки, і в наступну мить голки полетіли на Павлиша, настільки тонкі, гострі і міцні, що сотні їх увіп’ялися у скафандр, і Павлиш ледь не упав від такого нападу.

Він відскочив, проклинаючи кущі, і втратив кілька хвилин, перш ніж відчистив скафандр від неймовірно міцних і гострих голочок.

Ще через сотню метрів довелося знову зупинитися. Пагорби підійшли до самого берега, з води тут випиналося гостре каміння. Плавати по озеру було небезпечно. Павлиш підняв всюдихід у повітря і пішов над верхівками дерев.

Через тонкі блакитні і зеленуваті гілки важко було побачити, що відбувається у глибині лісу, до того ж пішов дощ, і все довкола зникло у густому мороці.

Павлиш намагався вмовити себе, що йому тут дуже цікаво, що як біолог і мандрівник, він сьогодні багато побачив, що він першовідкривач, Колумб цього світу, і тому дуже задоволений своєю першою мандрівкою. Насправді, настрій був паскудний. Його нудило вже від згадки про те, як тягнеться жива стеблина із землі, як квітка перетворюється на грудку слизу.

Може, повертатися? Павлиш уявив собі, як зараз зайде в тісний купол, наповнений чистими домашніми запахами, як строго гляне Клавдія і скаже, що він, напевно, погано пройшов дезинфекцію на вході, а Саллі почне готувати обід, намагаючись якнайкраще вгодити мисливцю.

Ліс обривався біля великої швидкої ріки, яка впадала в озеро. Він підступав до ріки тісною стіною — ані шматка вільної землі. Дерева стояли у воді білими стовбурами, як невпевнені у собі купальщики, які не знають, чи їм пірнути і поплавати, а чи похлюпати на груди долонькою і піти назад до розстеленого на березі рушника.

На дальньому березі Павлиш побачив невеликий мис, зарослий травою і облямований смугою гальки. Туди він і скерував всюдихід, вирішивши завершити тут сьогоднішню мандрівку.

Коли Павлиш вийшов зі всюдихода, навколо було тихо. Тільки ледь-ледь дзюркотіла вода, обмиваючи каміння.

Ніби він зайшов у кімнату, де щойно кипіла невимушена розмова, але коли з’явився непроханий гість, усі замовкли і дивляться на нього вороже, чекаючи, коли він піде.

— Нудно живете, — виклично сказав річці Павлиш, але відповіддю була мовчанка.

Відігнавши сумні думки, Павлиш подивився удаль. Неподалік починався ліс, назагал низькорослий і миршавий, далі від берега дерева ставали вищими, вершини були темніші.

А ще далі, там де ліс зливався з пеленою дощу, чоловік помітив величезну стрімку скелю. Врешті, ні, швидше за все, це не скеля, подумав Павлиш. Це схоже на колони — дві, три, чотири... Колони зникали у хмарах. Ось це вже цікавіше, подумав Павлиш, і бажання повертатися на базу зникло.

Він підняв машину і полетів далі. Через п’ять хвилин він наблизився до колон і зміг роздивитися їх краще.

Найбільше, подумав Павлиш, вони схожі на стовбури дерев. Але стовбури діаметром у кілька десятків метрів і наче сплетені із багатьох канатів, кожен завтовшки з метр. Переплетіння були випадковими, безсистемними. Стовбури в багатьох місцях розширювалися, навіть були укриті кущами, маленькими деревцями. Десь поміж канатів Павлиш побачив навіть невелике озерце, оточене густими очеретами. Потім печеру-дупло, де міг би поміститися триповерховий будинок. Він зібрався було залетіти всередину, але не наважився, згадавши про норов місцевих мешканців.