Куля смикнулася.

Дік знову замовк.

І тоді Олег простягнув руку до пальника, щоб зменшити полум’я. І в цю мить збагнув, що хмари закінчуються і просвічує небо.

Нагорі, під небом, вони залишалися недовго, бо дуже замерзли. Але Олег був майже щасливий. Складно пояснити, чому. Напевно, від того, що вони таки досягли неба.

— Хорошу кулю ти зробив, — визнав Дік.

Олег був вдячний Дікові за ці слова. Якби не було цих слів, він не сказав би:

— Слухай, Діку, я хочу тобі сказати одну важливу річ.

— Мені?

— Ти тільки не смійся. Я люблю Мар’яну.

— Мар’янку? Любиш? — Дік не відразу зрозумів, що означають ці слова. — Як це?

— По-справжньому. Як в романі. Я хочу одружитися з нею.

Дік пирхнув. Він не знав, що сказати.

— Я тебе дуже прошу. Ти потурбуйся про неї, добре? Вона все-таки дівчина, ну, розумієш?

— Дурень, — відповів Дік. — Що зміниться? Хіба її на руках носитиму? В лісі всі однакові.

— Я розумію. Але однаково прошу.

— Нехай вона залишається. Ми з Казиком удвох полетимо.

— Її не переконати. Вона полетить, — сказав Олег.

Дік нічого не відповів. Він наче був незадоволений словами Олега.

— Напевно, сьогодні скаута не буде, — сказав Олег. — Опускаємося, бо ми тут замерзнемо.

Він зменшив полум'я, і куля знову занурилася у хмари.

Дік мовчав.

Так вони й опустилися без жодного слова. Тільки коли хмари закінчилися, Олег сказав:

— Ти нікому не кажи.

— А кому цікаво? — здивувався Дік, думаючи про щось своє.

Під ними був обрідний ліс. Їх віднесло досить далеко, на щастя,

на північ, де були широкі пустирі. Там вони і приземлилися. Колись, вічність тому, вони йшли тут з Томасом до корабля.

Здійнявся вітер, кулю потягло по землі, і вони дуже втомилися, перш ніж їм вдалося приборкати її.

— Боюся, що вона на один раз, — сказав Дік, коли вони сіли на землю, відмахуючись від мошкари, втомлені, як чорти. Поруч купою блискучої тканини лежала куля. — Знову піднятися з лісу важко.

— Краще б ви повернулися назад на ній, — сказав Олег. — Я тому й просив, щоб мені дозволили летіти разом з вами. Я краще вмію нею керувати.

— Справа проста, як на мене, — відповів Дік. — Ти теж недавно навчився.

Почулися крики — із селища бігли дітлахи на чолі з Казиком. Вони бачили, як кулю віднесло на пустир.

***

Як не поспішали, минуло ще десять днів, перш ніж куля піднялася у небо і полетіла на південний схід. Останні чотири дні чекали вітру.

Аеронавти, як назвав їх Старий, були одягнуті дуже тепло — всі теплі речі принесли їм, бо нагорі холодно.

Цими днями Олег дуже втомлювався — щодня потрібно було готувати кулю, підніматися на ній у повітря, потім обстежувати, ну і вчити радіотехніку, як наказував Сергіїв. І він вчив. Можливо, Сергіїв навмисно змушував Олега вчитися, аби він зрозумів важливість своєї справи і менше думав про те, що йому не дозволили летіти. Мар’яна теж була заклопотана. З їжею було сутужно, оскільки літо тільки почалося, ще не повсюди зійшов сніг, грибів майже не було, а торішні запаси закінчилися. У селищі недоїдали. Тричі Мар’яна з Казиком і Фуміко ходили в ліс, на відомі їй місця, шукали колонії молодих грибів, які ще ховалися у землі, і відшукати їх можна було тільки за запахом чи пищанням мошкари.

У селищі була метушня, всі кудись поспішали, для всіх знаходилася робота, і здавалося, наче відлітають не тільки ті троє, а всі збирають речі і готуються до від’їзду. Напевно, подібний настрій був у всіх. Навіть коза це відчувала, коли трюхикала за людьми. Цап більше не з’являвся, і коза даремно ходила до частоколу, кликала його. Вона не знала, та й не дізнається ніколи, що доброго цапа вбив Павлиш, але це сталося далеко звідси, і до того ж, ніхто в селищі не знав Павлиша.

Олег з Мар’яною, звичайно, бачилися і розмовляли, але якось так виходило, що не випадало усамітнитися, завжди на очах, Олег навіть не зміг жодного разу піти з Мар’яною до лісу. Тільки в останній вечір перед польотом Олег знайшов дівчину біля сараю, де вона перебирала зерна, щоби взяти з собою ті, що не підгнили. Він здивувався, що вона одна. Вони того дня піднімалися на кулі, але третім був Дік, і вони не могли поговорити. Мар’яна не знала, що Олег сказав Дікові про своє кохання, і тепер шкодує про це і навіть не розуміє, як міг прохопитися.

— Ти не втомилася? — запитав Олег.

— Ні, — відповіла Мар’яна. — Тобі важче доводиться.

— Нічого, — сказав Олег. — А ти як до мене ставишся?

— Так само, — призналася Мар’яна. — Зовсім так само.

Він підійшов до Мар’яни ближче. Вона сиділа навшпиньках і не піднялася, коли він підійшов, але перестала перебирати зерна, завмерла. Олег простягнув руку до її голови, Мар’яна відкинула голову і уважно дивилася на нього. І рука торкнулася її щоки. Щока була гаряча. Це відчуття було таке, як удар — усе завмерло, стяглося у ґудз під ребрами.

І відразу Мар’яна легенько і непомітно відхилилася. Виявилося, що в сарай зайшла товста Луїза, тягнучи кошик сушених грибів, залишки осіннього врожаю. Їх теж потрібно було перебрати.

***

Вранці вітер дув з півночі. Дощу не було. Олег почав надувати кулю. Казик був у кошику, він зв’язував мішки з піском, щоб вони не заважали — утрьох у кошику було затісно. Казик не відходив від кулі, він боявся, що його можуть забути. Потім прийшов Дік, приволік мішок з припасами, перевірив свій арбалет, спробував запальничку. Сергіїв віддав йому свою запальничку — у селищі це була найкраща, вона давала іскру завжди, навіть у найгіршу погоду.