Христина звелася з ліжка, підібрала палку, підійшла до печі. Вона все вміла робити сама, але хотіла, щоб їй допомагали сусіди.

— З розуму зійти, — бурмотіла вона. — Я видатний учений, жінка, колись відома своєю красою, змушена жити у цьому хліві, покинута всіма, ображена долею...

— Олеже, — сказала Ліз, спираючись на ліктях. Відкрилися великі білі груди, і Олег відвернувся. — Олеже, не йди з ними. Ти не повернешся. Я знаю, ти не повернешся. У мене відчуття...

— Може, води принести? — запитав Олег.

— Вода є, — відповіла Ліз. — Ти не хочеш мене послухатись. Ну хоча б раз у житті!

— Я пішов.

— Іди, — прошепотіла Ліз.

У дверях його наздогнали слова:

— Олеже, ти подивися, може, знайдеш десь якісь ліки від кашлю. Для Христини. Не забудеш?

— Не забуду.

— Забуде, — сказала Христина. — І в цьому нема нічого дивного.

— Олеже!

— Ну що?

— Ти не сказав мені — “до побачення”.

— До побачення.

***

Старий умивався на кухні.

— Великих звірів убили ви, — сказав він. — Шерсть тільки погана, літня.

— Це Дік із Сергіївим.

— Ти сердитий? Ти був у Христини?

— Там все нормально. Потім занесете їм масло. І ще в них картопля закінчується.

— Не хвилюйся. Зайди до мене, поговоримо насамкінець.

— Тільки недовго! — крикнула мати з кухні.

Старий посміхнувся. Олег зняв рушник, простягнув йому, аби зручніше було витирати ліву руку. Праву Старий втратив років п’ятнадцять тому, коли вони вперше намагалися дійти до перевалу.

Олег пройшов у кімнату Старого, присів до столу, відполірованого ліктями учнів, відштовхнув саморобну рахівницю із висушеними горіхами замість кісточок. Скільки разів він сидів за цим столом? Декілька тисяч разів! І майже все, що знає, почув за цим столом.

— Найстрашніше відпускати тебе, — сказав Старий, сідаючи навпроти, на вчительське місце. — Я сподівався, що через декілька років ти заміниш мене і навчатимеш дітей.

— Я повернуся, — сказав Олег. Він подумав: “А що зараз робить Мар’яна? Гриби вона вже замочила, потім переклала свій гербарій, вона обов’язково перекладає гербарій. Збирається? Розмовляє з батьком?”,

— Ти мене слухаєш?

— Так, звичайно, вчителю.

— І водночас я сам вимагав, щоби тебе взяли за перевал. Напевно, тобі це необхідніше, аніж Діку чи Мар’яні. Ти будеш моїми очима, моїми руками.

Старий підняв руку і подивився на неї з цікавістю, ніби ніколи не бачив її. І задумався. Олег мовчав, оглядаючи кімнату. Старий інколи замовкав так, раптово, на хвилину, на дві. У кожного свої звички. Вогник каганця миготів на блискучій поверхні мікроскопа. В ньому не було основного скельця. Сергіїв тисячу разів говорив Старому, що порожня трубка надто велика розкіш, аби тримати її на поличці, наче прикрасу. “Дай її мені в майстерню, Борисе. Я зроблю два чудових ножі”. Але Старий не віддавав.

— Пробач, — сказав Старий. Він двічі кліпнув добрими сірими очима, погладив акуратно підрізану білу бороду, за яку тітка Луїза прозвала його купцем. — Я роздумував. І знаєш про що? Про те, що в історії Землі вже траплялося, коли після нещасного випадку група людей потрапляла в місцевість, відрізану від цивілізації. І тут ми вступаємо в область якісного аналізу...

Старий знову замовк і пожував губами. Задумався. Олег до цього звик. Йому подобалося сидіти разом зі Старим, просто мовчати, і йому здавалося, що знань у Старого так багато, що навіть повітря кімнати сповнене ними.

— Так, звичайно, треба враховувати часовий діапазон. Діапазон — це відстань. Запам’ятав?

Старий завжди пояснював слова, незрозумілі учням.

— Одній людині для деградації достатньо декількох років. При умові, що вона — чистий аркуш паперу. Відомо, що діти, які немовлятами потрапили до вовків або тигрів, а саме такі випадки спостерігали в Індії й Африці, через декілька років безнадійно відставали від своїх однолітків. Вони ставали дебілами. Дебіл — це...

— Я пам’ятаю.

— Вибач. Їх не вдавалося повернути людству. Вони навіть ходили на чотирьох кінцівках.

— А якщо дорослий?

— Дорослого вовки не візьмуть.

— А на безлюдному острові?

— Варіантів багато, але людина обов’язково деградує... ступінь деградації...

Старий глянув на Олега, той кивнув. Він знав це слово.

— Ступінь деградації залежить від рівня, якого людина досягла до моменту ізоляції, і від її характеру. Але ми не можемо ставити історичний експеримент на одній особистості. Ми говоримо про соціум. Чи може груда людей в умовах ізоляції триматися на рівні культури, яка була у них на момент відчуження?