– От і все,- сказав Джастін, вимикаючи касету через десять хвилин.
– Повна лажа. Ніякого Джоела Мартелі.

– Але ми не лишились з пустими руками, - сказала я.
– Там був Гебріел Тоскано.

Лоб Джастіна піднявся.

– Він зайшов туди лише на хвилину і вийшов звідти разом з їжею. Не думаю, що це робить його підозрюваним.

– Він був в тому ж місці, що і жертва і ніколи не згадував про це, хоча ми разом працювали над справою протягом тижня.

– І що?

Я не могла повірити, що Джастін захищав його. Я повинна була сказати йому.

– І в нього є тату на біцепсі.

Обличчя Джастіна змінилось. Я знала, що він думав про всі сценарії того, як я могла бачити Гебріела без сорочки. І це йому не подобалось.

– Там написано "Вікторія",- закінчила я.

Джастін швидко закліпав.

– Думаю, мм, це може бути тим, про що я не знаю.

Хтось тихо постукав у двері. Я взяла касету і сховала її за спиною на всякий випадок, поки Джастін відкривав двері. Дякувати Богу, це був його батько.

Мер Спелмен закрив двері за собою і відразу ж повернувся до мене.

– Пері звільнили.

Я видихнула і сіла у найближче крісло.

– У них немає зброї. Немає мотиву. У них є лише доказ того, що Пері був разом з жертвою, що він визнає, і от і все. Викрасти плівку було дурним вчинком, але вони не можуть тримати його лише за те.

– Дякувати Богу,- сказав Джастін.

– Він повинен залишатись у місті,- продовжив пан Спелмен.
– І вони не припиняють розслідування. Вони і далі будуть копати під нього.

– Це нормально,- сказала я, піднімаючись.
– Вони більше нічого не знайдуть, адже він невинний.
– Я зупинились, поглянувши на них.
– Я повинна вам подякувати за це.

– Дякуй нашому адвокатові, а не нам,- сказав Джастін.

Я віддала меру касету і знову подякувала. Він пішов, щоб повернути її у відділок.

– Що далі?- спитав Джастін.

– А далі я збираюсь дізнатись, що відбувалось у "Смакоті" тієї ночі.

І я точно знала, хто може допомогти мені.

Дорогою додому я вдихала вологе повітря. Сонце вже майже сіло. Я була голодною і втомленою, але думки мої бігали. Все відбувалось так швидко і було таким неоднозначним. Мої колишні почуття до Джастіна знову оживали. Той, в кого я так і не закохалась, міг бути вбивцею або сином вбивці. Пері випустили, але він все ще був в небезпеці. Я не могла дочекатись, поки буду вдома і побачу його, але не знала чи обняти його чи дати ляпаса.

Але спершу я повинна була зробити дещо інше. Я вийняла телефон з кишені і набрала номер, поки йшла.

Стівен відповів через декілька гудків.

– Привіт, це Клер Ферн.

– Привіт. Що таке?

– Я хотіла зателефонувати тобі і вибачитись.

Пауза.

– За що?

– За те, що не приїхала сьогодні зустрітись з твоїм адвокатом. Хтось порізав шини моєї мами, якщо ти можеш повірити в це. Але я хотіла подякувати тобі за запропоновану допомогу. Я можу пригостити тебе обідом завтра?

– Мм...- Стівен був явно здивований моєю пропозицією, але і не відмовив.

– Я думала, що між нами тепер все гаразд, після тієї розмови. Крім того, це не побачення. Просто один друг віддячить іншому.

– Гаразд,- сказав він.
– Звучить чудово.

Він здавався щирим з певним піднесенням в його голосі.

Невеликий проблиск вини промайнув всередині мене за те, що брехала і використовувала його, але моя потреба у відповідях заглушила його.

Глава 22

Календар родини Ферн був пустим на наступний день. Це бувало рідко в липні, але так вже склалось. Це був понеділок і піковий тиждень вже минув. І, знаєте, "тут живе вбивця" - таке не корисно для бізнесу.

Мама справлялась з цим за допомогою прибирання. Вона була рада, що Пері вдома, але наші тривоги ще не скінчились. Для мами це був заклик до нав'язливого очищення підлоги.

В мене не було роботи до зустрічі зі Стівеном, тож я провела день з Пері, безуспішно намагаючись підняти йому настрій. Яким би надокучливим не був Пері-бабій, я хотіла повернути його колишнього. Він був краще за депресивного Пері. Я би краще закотила очі від його постійних дівчат, ніж би сиділа біля нього, хвилюючись за стан його психічного здоров'я.

– Давай, - сказала я, хапаючи його за руку.
– Ходімо.

Я намагалась стягнути його з дивану, але він не зрушив.

– Ні,- простогнав він.

– Це прекрасний сонячний день.

– Я не можу ,- він закрив обличчя подушкою.

– Ти що вампір?

– Люди дивитимуться на мене. Вони шепотітимуть за спинами, - пробурмотів він приглушеним голосом.

– Пері, люди завжди дивляться на нас і перешіптуються.

– Але не так.

Я тупнула ногою. Пері поглянув один оком з-під подушки.