— Тут м’якенько, — сказала вона.

— Чому дитячу?

— Ми повинні думати про майбутнє. А ти не вмієш. Напевно, через те, що я старша.

— Ти майже не старша.

— Ти не розумієш, Олеже, ти ще майже хлопчик. Бігаєш лісом, створюєш повітряні кульки. Ти вже виріс, а дозволяєш, аби до тебе зверталися, як до хлопчура.

— Ти щось знаєш?

— Я нічого не знаю, але все відчуваю.

— Це твої справи. — Олегові раптом стало ніяково, що вона говорить з ним про такі речі. — Мене це не стосується.

— Шкода, — сказала Ліз і замовкла.

Вони довго мовчали. Олег вдавав, що читає, але насправді, звичайно, не читав. Через те, що Ліз сиділа, підібравши під себе ноги на його ліжку, в кімнаті все змінилося і могло щось трапитися, хоча він розумів, що нічого не повинно статися.

— Іди сідай сюди, навіщо кричати через всю кімнату, — сказала Ліз.

— Я чую, — відповів Олег. — Кімната маленька. А як мати прийде?

— Ну то й що?

— Нічого, вона здивується.

— Вона вже може не дивуватися. Я би на її місці здивувалася, що ти досі немовлятко.

Вони знову замовкли. Олег сидів за столом. Йому хотілося, щоб Ліз швидше пішла.

Але Ліз не збиралася йти.

Нарешті Олег сказав:

— Тобі час спати.

— Знаю, — відповіла Ліз. — Ти хочеш, щоб я пішла. Чому? Ти боїшся мене?

— Я нікого не боюся.

— Тоді йди сюди, я замерзла. Мати твоя не прийде. Вони з Ліндою будуть сидіти до півночі — я заходила. Лінда плаче, а мати її втішає. Старий теж не прийде, вони з Вайткусом грають в шахи. Я все про всіх знаю.

— Мені треба йти.

— Тобі? Вночі?

Олег не відповів.

— А я знаю, — сказала Ліз. — Господи, чому ж я відразу не здогадалася! Наш відважний хлопчик утікає до лісу шукати своїх нещасних друзів, які п’ють чай і зовсім про нього забули. Я здогадалася?

— Помовчи.

— Чому я повинна мовчати? Я не хочу, щоб ти йшов до лісу. Ти там обов’язково загинеш, а мені без тебе буде погано. Чесне слово... — І раптом Ліз заплакала, тихо, але глибоко і печально. — Я нікому не потрібна, — повторювала вона пошепки. — І ти теж хочеш від мене піти...

Вона зіщулилася на ліжку, згорнувшись клубочком, і її плечі тремтіли.

Олегу стало її шкода. Він підійшов до ліжка, зупинився і погладив дівчину по плечу.

— Не треба, — сказав він. — Усі до тебе добре ставляться.

— Мені не треба всіх, — сказала Ліз, схлипуючи. — Мені потрібен тільки ти. Ти цього не розумієш. Ти не знаєш, що таке справжнє кохання, і ніколи не знав, що це значить, коли ти не потрібен.

Вона простягнула руку і легенько потягнула Олега до себе. Він підкорився — не вириватися ж.

Ліз була гаряча, наче її лихоманило і була висока температура. Вона відразу обняла Олега і почала гладити і притискати до себе, але не сильно, а дуже ніжно. Вона була такою беззахисною та ніжною, що Олегові було приємно гладити її по голові і по плечах, і він утішав її і говорив, що не треба засмучуватися, що все буде добре, і ми полетимо на Землю, ми обов’язково полетимо, і все буде добре. Ось тільки страшно, як там друзі, бо, якщо куля впала, то вони можуть загубитися у лісі.

А Ліз говорила, що вона все розуміє і розуміє, як Олег все відчуває, тому що він хоробрий, і дуже добрий, і турбується про інших. Вона говорила, що це дуже правильно — піти зараз в ліс, тільки вона його нізащо не відпустить одного, вона піде з ним разом, вона буде його захищати, адже, правда, в лісі краще удвох, вона раніше ніколи не ходила до лісу, тому що страшенно боялася, але з Олегом їй нічого не страшно, вона буде з ним завжди, як зараз, ось так, у його сильних обіймах. І вона якось непомітно влаштувалася в його обіймах, вписалася в його руки і притискалася усім тілом. Було майже зовсім темно — каганець освітлював тільки стіл, і не було видно мішка під столом, і не було видно обличчя Ліз, тільки ледь-ледь поблискували її очі й волосся...

— Йди до мене, — шепотіла гаряче Ліз, — йди до мене, мій любий, ми будемо з тобою разом, завжди разом, я з тобою піду, куди захочеш, чи до лісу, чи на край світу, ти мені, будь ласка, повір, тому що я тебе кохаю, ти поцілуй мене, ось так, ще, будь ласка, я прошу тебе, ні, не відвертайся, я також тебе поцілую...

І вже Олег не розумів, де він, тому що нічого не було, окрім гарячої Ліз — вона була зі всіх сторін, і це було так солодко й лоскотно...

Двері заскрипіли так, наче пилкою провели по вухах, — страшенно голосно. Кроки матері відразу пролунали поруч.

Олег вирвався з рук Ліз, а може, сам ледве відірвав від неї свої власні пальці і зірвався на ноги.

А Ліз сіла на ліжку і притисла руки до грудей. Олег не стільки побачив це у густій напівтемряві, скільки відчув. І побачив все це очима матері.

А мати від несподіванки злякалася.

— Ви що? — вигукнула вона. — Ви що тут робите? Олеже!

Їй здалося, що вона побачила Олега, потім вона зрозуміла, що це Ліз.

— Я нічого, — сказала Ліз, вона відразу стала дуже далекою. — Я прийшла, ми з Олегом сиділи, розмовляли, я піду, ви не бійтеся.