Вони обережно віднесли Мар’яну до лісу, де під густим шатром листя злива не так лютувала. Вона вже зовсім опам’яталася, їй було боляче, але вона терпіла.

— Як безглуздо, — говорила Мар’яна, — як я вас підвела.

— Мовчи, — наказав Дік. Він намагався розпалити вогнище, а Казика відправив на пошуки великого порожнього горіха, щоби в ньому закип’ятити воду.

— Нічого, — казав він, — ми все ж спустилися.

Мар’яна так втомилася, що незважаючи на біль, увечері заснула. А Дік з Казиком ще довго сиділи біля вогнища і думали, що робити далі, оскільки все це було вкрай складно.

Можна було, звісно, відіслати Казика назад у селище. Але йти туди потрібно днів п’ять, якщо не більше, і йти важко: болота, густий ліс — погані місця. Та й залишатися Дікові з Мар’яною було небезпечно. Одна людина обов’язково мусить ходити на полювання, за хмизом, і тоді Мар’яна залишиться одна, беззахисна. А ліс не любить беззахисних. Якщо навіть залишити їй бластер, все одно може підкрастися якась гадина, її навіть не помітиш.

— Гаразд, — сказав нарешті Дік. — Ми зробимо санчата і потягнемо Мар’яну до ріки.

— Правильно, — відразу погодився Казик. — Головне — переправити її через ріку або хоча б одному з нас переправитися. Правда? Ми дійдемо до людей і покличемо їх.

— Так і зробимо, — сказав Дік. — До ріки ми її дотягнемо за півдня. Там би переправитися.

— Тільки б вони не полетіли, тільки б зачекали, — пристрасно сказав Казик, наче молився. — Вони не повинні полетіти. Вони повинні зрозуміти, що без їхньої допомоги нам тут кінець. Адже вони із Землі, вони сильні, вони все розуміють.

— Давай спати, — запропонував Дік, — спи, а я посиджу. Потім розбуджу тебе. Завтра дійдемо до ріки.

— Дійдемо, — сказав Казик.

— Нам вже небагато залишилося.

Дощ стукотів по листю, він затихав, а важкі краплі зривалися і падали на мох.

***

Того дня вони до ріки не дійшли, хоча вона зверху здавалася близькою. По дорозі до неї треба було перебиратися через болото, до того ж вони втратили багато часу, щоби змайструвати санчата для Мар’яни.

Дік зрізав жердини для санчат, але тонких ліан, щоби їх зв’язати, не виявилося.

Мар’яні стало гірше від болю, який її не відпускав, і від струсу мозку. Щоправда, вони не знали, що у Мар’яни струс мозку, але її нудило, боліла голова, і вона ледве упізнавала своїх товаришів. Синці на грудях, на щоці, на боці стали чорними.

Вночі знову здійнялася буря, щоправда, майже без дощу. Блискавки били по стовбуру дерева і скочувалися на землю вогненними зміями. Дік зрадів, що вони встигли злізти.

Поривом бурі зірвало з верхніх гілок рештки повітряної кулі — вони побачили її падіння і спочатку в темряві не зрозуміли, що це таке: блискавки освітлювали чорне блискуче покривало, яке повільно опускалося в ліс.

Вранці Казик обережно підкрався до невідомої істоти, яка лежала неподалік від них, і зрозумів, що це їхня стара куля. Вона тепер зовсім не була схожа на кулю, і навіть важко було уявити, що вона могла підніматися у повітря. Від оболонки залишилися тільки величезні розірвані шматки, а від кошика — жалюгідні уламки. Але були мотузки, була плівка міхурів. Отож Дік з Казиком зробили чудові санчата для Мар’яни і навіть зверху прилаштували щось на зразок запони, щоб у річці не мучила мошкара, яка висить там у повітрі чорними хмарами.

Увесь наступний день пішов на переправу через болото, в якому було тисячі гадин, і заночувати довелося на малесенькому острові, сплетеному з водоростей і очерету. Острівець притулився до берега річки.

Мар’яна марила, у неї була висока температура, і нікому їй було подати ліки, оскільки у ліках розумілася тільки вона сама.

Острівець ледь-ледь погойдувався — під ним текла ріка, якщо сильно наступити, то нога провалювалася. Вночі Казик убив велику змію, яка також хотіла перечекати ніч на острові. Казикові здавалося, що вони відлетіли з селища дуже давно — можливо, рік тому, і відтоді кудись йдуть, повзуть і видряпуються, і ніколи це не закінчиться. Щоб відволіктися, він уявляв собі солодкі картини зустрічі зі справжніми землянами, а потім став згадувати назви всіх гір на Землі висотою більше восьми кілометрів. Ці слова мало що означали для Казика — вони були заклинанням, ниточкою, яка зв’язувала його із Землею.

Вранці вони зварили і з`їли змію, а потім шукали придатні стовбури, щоби зробити пліт, і змучилися, пробираючись до болотистого берега піщаними косами і заростями кущів.

Мар’яну вони ні на секунду не залишали одну. Тим паче, що місця були незнайомі і небезпечні. Тут зустрічалися інші болотяні тварюки. У глибині болота, вище по ріці, куди вони не заходили, було якесь скупчення тварин — якщо видряпатись на дерево, можна побачити, як вирує вода, наче її мешканці живуть у постійній ворожнечі.