Лише надвечір Дік знайшов два повалені дерева, але вони лежали вкрай незручно, в болоті, і незрозуміло було, як їх витягнути і зв’язати. Казик зметикував, що коли обрізати коріння, що тримало їхній прибережний плавучий острівець, його можна підігнати до дерева. Так вони і зробили: притягнули дерева до острівця і вийшов корабель — сирий, ненадійний, майже некерований, але він плавав.

Під Мар’яну підклали багато сухої трави і гілок, застелили їх шматками міхурів із кулі — їй було сухо. Мар’яна терпіла, тільки інколи стогнала. Нога була червона, розпухла. Їй було важко задовольняти усі людські потреби. Вона соромилася, незважаючи на біль, і нічого не хотіла їсти. Казика вона менше встидалася, а Дік відходив убік. Казик доглядав за нею, як за великою Луїзою, коли вона хворіла, він усе вмів. А Дікові було страшно. Набагато страшніше, аніж у лісі.

Наступного дня Дік зробив довгі жердини, щоправда, вони були не дуже тверді і гнулися.

Казик назвав новий корабель — “Золота лань”. Вони з Діком сильно відштовхнулися жердинами, корабель-острівець неохоче відірвався від берега і поплив. Його зносило вниз, але ця протока, перша з трьох чи чотирьох, які треба було подолати, була тиха і мілковода. Вони діставали жердинами до дна навіть на середині.

Мандрівка виявилася легкою, і всі розвеселилися. Мар’яна припинялася на ліктях і дивилася, як вони пливуть.

Вони ще ніколи не плавали на великій воді, і це було дуже цікаво. Якщо дивитися униз, то крізь прозору воду було видно піщане дно, водорості, що тягнуться догори, і навіть інколи рибу. Над ними кружляли незнайомі птахи, маленькі і крикливі, інколи одна з них кидалася у воду і вихоплювала з неї рибину.

Проміжок між першою і другою протокою був неширокий і низький, це була вузька смуга гальки, обмитої водою. Їм легко вдалося перетягнути у другу протоку свій корабель. Щоправда, на це пішло години з три, і Казик з Діком дуже втомилися, та й острівець ледь тримався на воді. Зі смуги гальки вони побачили широке і швидке русло, а за ним — третє — ще ширше. Поміж другим і третім руслом був довгий пагорб, порослий травою, і як перетягнути через нього корабель, ніхто не знав. Тому вони вирішили, що дозволять воді нести корабель вниз, ближче до озера, туди, де протоки сходяться.

Заночувати довелося на протилежному березі протоки, біля самого озера — так далеко їх віднесло вниз. Але вони все ж переправилися.

Наступного дня вони мусили зробити найважче.

Казик спав, Мар’яна то засинала, то прокидалася, і Дік, щоби не будити Казика, сам кип’ятив воду в порожньому горісі над багаттям, щоби давати Мар’яні пити. Дік був впевнений в лікувальних властивостях гарячої води. Потім він, хоча й дуже хотів спати, лазив кущами, шукаючи інші стовбури чи великі суки, щоб укріпити острівець.

Вночі знову мжичив дощик, проте, не злий, а теплий. Дік накрив усіх плівкою. Мар’яна не спала. Нога боліла, і здавалося, що по ній б’ють молотком зі швидкістю ударів пульсу. Їй хотілося відірвати цю прокляту, тяжку, нерухому ногу. Крізь отвір у плівці вона дивилася в чорне небо. Було сиро і душно, поруч хрипів уві сні Дік, зривався, сварився з кимось Казик. Мар’яна намагалася думати про Олега, як він там — напевно, вже пішов до корабля, бо вирішив, що вона загинула. Він, напевно, дуже страждає. Вона раділа, що страждає він марно — вона жива і повернеться до нього. А потім раптом заплакала, тихо, щоб нікого не розбудити. Вона плакала, бо уявила собі, що їй відріжуть ногу, оскільки у неї гангрена, і Олег розлюбить її і покине. Тоді нехай він летить на Землю, а вона залишиться тут, у селищі. Селище буде зовсім порожнє, у ньому залишаться Мар’яна та сліпа Христина, і Мар’яна буде піклуватися про Христину і годуватиме козу...

***

Вони зібралися усі разом, тільки без дітлахів. З молодших прийшла лише Фуміко, сестричка Казика. Всі ці дні вона ні з ким не бавилася, але й не плакала — вони з Казиком ніколи не плакали. Вона ходила, як автомат — нічого не бачила, нічого не чула. Не було й Старого. Старий застудився і уже третій день не вставав.

У великій кімнаті Сергіїва було просторіше: троє відсутніх — багато для маленького селища. Відразу відчувалося, що їх немає, що поруч — порожні місця.

— Ми йдемо, — сказав Сергіїв. — Ми йдемо з Олегом, тому що чекати більше не можна.

— Ще рано, — не погодився Вайткус, — у мене ще нічого не достигло.

— Діти назбирали грибів, — сказав Сергіїв. — Цього року літо дуже тепле, але нема гарантії, що тепло протримається. Ти пам’ятаєш, як два роки тому літо почалося спекою, а потім відразу пішов сніг? Це може повторитися. А зараз вже більше тижня стоїть тепло, і сніг біля перевалу повинен підтанути.

— Ми підемо удвох, — сказав Олег. — Нам багато їжі не потрібно.

— Олег правий, — підтримав Сергіїв.

— А що це змінить? — раптом втрутилася мати.

Олег розумів, що вона зараз почне шукати аргументи проти цього походу. Він чекав, що зараз вона скаже про це — розумно і впевнено, і всі її зрозуміють, послухаються. І Олег залишиться з нею.

— Нема ніякої гарантії, що ви зможете налагодити зв’язок.

— Мамо, я вже давно це чув, — сказав Олег. Решта мовчали, оскільки розуміли, що саме він мусить відповісти матері. — Двадцять років тому не було часу. Корабель був мертвий, холодний, обидва зв’язківці загинули, ти сам знаєш, і капітан загинув — усі, хто був на пульті керування, загинули. Тоді потрібно було вижити, усі думали, як піти, ніхто не планував залишитися і замерзнути на кораблі, правда?