— Ми зробимо велику повітряну кулю, — промовив Олег. — І на ній полетимо до корабля. Розумієш?

— Ти все ж таки присядь. Мар’янко, приготуй гостеві чай.

— Я вже напився, — сказав Олег, але присів.

Лінда звелася і промовила, що їй час йти, бо діти бояться і не сплять.

Олегу завжди видавалося, що Лінда холодна до нього, оскільки саме через нього загинув у горах її чоловік. І вона не може йому цього пробачити. Олегові хотілося підійти до неї і сказати, що він не винен, він нічого не пам’ятає, бо його вкусила снігова блоха. Але Олег так і не наважився підійти до Лінди, яка за одну ніч посивіла, коли дізналася, що Томас загинув.

Сергіїв провів поглядом Лінду, і Мар’яна теж подивилася услід жінці.

Олег вирішив, що дівчина не хоче, щоб на місці її матері, яка загинула дуже давно, тут мешкала Лінда, хоча всі знають, що Лінда тиха і добра.

— Продовжуй, — перервав думки Олега Сергіїв.

— Якщо зробити велику повітряну кулю і дочекатися доброго вітру, можна піднятися на ній в гори, навіть долетіти до “Полюса”. Уявляєш, яка це економія?

— Цікаво, — сказав Сергіїв, який ніколи не сперечався, поки сам для себе не вирішить проблему. — Велика повітряна куля, і якщо дочекатися зворотнього вітру, то на ній можна повернутися назад.

— І за літо злітати на корабель зо п’ять разів. Розумієш, п’ять разів.

Сергіїв уривчасто розсміявся, ніби зайшовся кашлем.

— Саме п`ять?

— Саме, — Олегу здалося, що він знайшов спільника, і якщо це так, то вважай — куля знялася у небо.

— Можна, я думатиму вголос? — запитав Сергіїв.

“Не треба, — хотів відповісти Олег. Зараз все пропаде. Сергіїв — не Старий, який міркує поверхово. Сергіїв зараз знайде справді слабкі місця”.

— Якщо б ми зробили кулю, — почав Сергіїв, — і вона би полетіла — це було би добре. Але, по-перше, куля некерована. Припустимо, ми піднімаємося в повітря, вітер попутний, і ми летимо до гір. Потім вітер міняється і нас несе до снігових хребтів, де ніхто з нас не бував. Ми розбиваємося і гинемо. Чи опускаємося і не знаходимо дороги назад. Як ми накажемо вітру занести нас у потрібну долину?

Олег подивився на Мар’яну. Вона підсунула до нього чашку з чаєм. Мар’яна була за нього. Олег раптом відчув себе, як на екзамені. Минулого року Старий влаштував їм — йому, Мар’яні і Діку — екзамени, бо вони стали дорослими і закінчували школу. Це були урочисті екзамени, усі мешканці селища, навіть маленькі діти, зібралися разом поруч зі стовпами, де були позначені дні, місяці та роки. Старий та інші члени комісії — Вайткус і тітка Луїза задавали питання. Олегові чомусь дісталися складніші запитання, аніж Мар’яні та Дікові. Він був трохи ображений на Старого за таку несправедливість, і тільки згодом зрозумів, що саме в цьому і була справедливість — Старий приготував кожному ті запитання, на які той міг відповісти. Тоді в Олега було таке відчуття, як і зараз. Він весь внутрішньо зібрався, наче був на полюванні, коли на тебе нападає шакал, і всі думки ясні і точні.

— Якщо вітер раптово зміниться, — відповів Олег швидко, — то в кулі потрібно зробити такий пристрій, щоб вона відразу змогла приземлитися. І вона не зможе відлетіти далеко в інший бік. А ми далі підемо пішки або чекатимемо попутного вітру.

— Розумно, — кивнув Сергіїв, — за умови, що опускатися будемо на рівному місці, а не над скелями.

— Нам би тільки перелетіти хребет, а далі скель немає, — сказав Олег. — Там рівнина.

— А ти візьмеш мене з собою? — запитала Мар’яна, втупившись в Олега. Вона завжди так дивилася в очі людини, з якою говорила, і тому багато хто почувався незручно. Як правило, люди не дивляться в очі, коли говорять з тобою.

— Не знаю, — відповів Олег.

— Інший бік проблеми, — сказав Сергіїв, — полягає в тому, як зробити кулю. Я поки що не знаю, як її зробити.

— Я також не знаю. Але придумаю.

Вона повинна бути великою. Де ми знайдемо таку тканину?

— А якщо зв’язати докупи багато міхурів мустангів? — припустила Мар’яна. — Буде гроно повітряних кульок.

— Ні, — заперечив Сергіїв, — кульки залишаться лежати на землі. Адже мустанг наповнює їх гарячим повітрям зі свого тіла, тому вони його піднімають.

— Правильно, — погодився Олег. — Отже, ми візьмемо багато мустангових міхурів і зшиємо одну велику кулю.

— Нитками?

— Клеєм, — поправив Олег. — У нас є Чистоплюй.

— Добре, — погодився Сергіїв, — приймемо цю попередню версію. Але як ти підвісиш до кулі гондолу?

— Кого? — не зрозумів Олег, який ніколи не чув цього слова.

— Люльку, кошик, в якому сидітимуть люди.

— А як це робили на Землі? — спитав Олег. — Напевно, її можна пришити під кулею. Адже там знизу має бути отвір, у який потраплятиме тепле повітря.

— Ні, — згадав Сергіїв. — Як зараз бачу малюнок у романі Жуля Верна — її накривали сіткою, а до сітки підвішували кошик.

— Ну, сітку ми зробимо,— сказав Олег.

— А як нагріватимемо повітря?

— Як брати Монголф’є, — сказав Олег, відчуваючи, що перемагає. — Зробимо пальник... ну хіба не придумаємо?

— Може і придумаємо, — усміхнувся Сергіїв.

Раптом замекала коза біля воріт — щось сталося. Тихо замекала. Якби загрожувала справжня небезпека, коза би мекала втричі голосніше. Тому ніхто не стривожився. Але перевірити необхідно. Сергіїв очікував реакції Олега. Той сказав: