У письмовому столі він знайшов записник батька, половина сторінок у ньому були чисті, не менше сотні чистих білих листочків, справжній скарб для Старого. Можна вчити дітей, малюючи на папері різні речі, яких вони ніколи не бачили. Адже їм треба буде, коли підростуть, обов’язково повернутися на корабель. І ще він знайшов там декілька великих кольорових малюнків, фотографій з краєвидами земних міст, і також взяв з собою. Деякі інші речі були незрозумілими, їх Олег поки що не чіпав — він усвідомлював, що шлях до селища буде важким. Але одну річ він взяв, тому що відразу здогадався, що це таке, і збагнув, як втішаться Сергіїв та Вайткус, який часто малював йому цю річ на вологій глині і повторював: “Я ніколи не вибачу собі, що ніхто з нас не взяв бластер. Жодна людина”. — “Ти даремно казишся, — відповідав Старий, — для цього треба було повертатися на командний місток, а там була смертельна радіація”. Виявляється, бластер лежав у батьковому столі.

Рукоятка зручно лягла в долоню. І щоби перевірити, чи є в бластері заряд, він скерував його на стіну і натиснув на спуск — з бластера майнула блискавка і обпалила стіну. Олег примружився, але ще хвилину після пострілу в очах миготіли іскорки. І Олег вийшов у коридор з бластером у руці: тепер він був не тільки господарем корабля, а й отримав можливість говорити з лісом не як прохач. Нас не зачіпайте!

У коридорі Олег зупинився у роздумах. Хотілося піти в навігаційний відсік або у вузол зв’язку, та розумніше повернутися на склад, бо коли Дік з Мар’яною уже прийшли туди, вони хвилюватимуться.

Олег швидко повернувся назад, але склад був порожній. Ніхто туди не заходив. Ну що ж, час їх розбудити. До того ж, хоч Олег собі у цьому й не зізнавався, хотілося постати перед ними у формі космонавта, хотілося сказати: “Ви проспите все на світі. А нам час відлітати до зірок...”

Цього разу він перейшов ангар навпростець, шлях назад здавався коротшим, ніж вчора, він уже звик до корабля. Попереду з’явилося яскраве світло — люк назовні був відчинений. Вони його забули зачинити. Хоча це не важливо, на такій висоті напевно немає тварин, що їм тут робити?

Олег примружився і постояв так хвилину, поки очі звикли до сонячного світла. Сонце стояло високо, ніч давно минула. Олег розплющив очі і сторопів.

Ніяких слідів Діка і Мар’яни: сніг за ніч все вирівняв і загладив, сніг без жодної темної плями.

— Гей! — крикнув Олег. Неголосно. Довкола панувала така тиша, що страшно було її будити.

Цієї ж миті Олег помітив, як щось заворушилося метрів за двадцять від корабля. Там був невисокий сніговий пагорб. І тварюка, біла, як сніг, якої Олегові ще не доводилося бачити, схожа на ящірку, тільки з шерстю, довжиною понад чотири метри, обережно, ніби чатуючи на здобич, розривала цей пагорб. Олег заворожено дивився на звіра і чекав, що буде далі, він ніяк не пов’язував білий пагорб з ночівлею Діка та Мар’яни. Навіть коли лапи звіра розгребли сніг і там з’явилася темна пляма палатки, він все ще стояв нерухомо.

Але в цей момент прокинувся Дік. Він крізь сон почув, як вовтузиться над ним звір, і його ніс вловив чужий небезпечний запах.

Дік вихопив ніж, рвонувся з-під палатки, але зачепився за ковдру. Олегові здалося, що сніговий пагорб раптом ожив, піднявся угору стовпом снігу. Звір зовсім не злякався, а навпаки, переконавшись у тому, що не помилився, схопив пазурами лап оберемок шкір і намагався притиснути його до землі, придушити, гарчав і радів здобичі.

Олег — лісова людина намацав рукою на поясі ніж і готувався до стрибка, очима вже вгадував, де у цього білого звіра незахищене місце, куди треба вдарити ножем. А Олег — мешканець корабля і син механіка, замість ножа вихопив бластер, але стріляти звідси, зверху, здалеку, не став, а зістрибнув на сніг і кинувся до звіра, стискаючи в руці зброю. Звір, побачивши його, підняв морду, загарчав, відлякуючи Олега, напевно, сприйнявши його за конкурента. Олег вже не боявся поцілити в Діка, зупинився і вперіщив у пащеку тварюки заряд бластера.

***

Поки Дік з Мар’яною, пообідавши і обійшовши корабель, витягували до виходу те, що треба забрати з собою в селище, Олег піднявся нагору, в навігаційний відсік. Він кликав Діка, але той не пішов — йому достатньо було продуктів на складі. Не пішла й Мар’яна — Олег показав їй, де знаходиться бортова лікарня, і вона відбирала ліки та інструменти, які описала Еглі. А треба було поспішати, бо знову пішов сніг і помітно знизилася температура. Ще день — і з гір не вибратися — сніг падатиме багато днів і морози будуть до п’ятдесяти градусів. Тому Олег опинився у навігаційному відсіку сам-один.

Він постояв кілька хвилин в урочистому оточенні приладів, у центрі загиблого корабля, створення якого було гідною перемогою мільйонів людей та тисяч років людської цивілізації. Однак Олег не відчував ні страху, ні безнадії. Він знав, що тепер селище, хоча б для нього, Олега, перетвориться із центру Всесвіту в тимчасове сховище на ті роки, поки корабель не стане справжньою домівкою, поки вони не зрозуміють його настільки, щоби з його допомогою повідомити про себе на Землю. Для цього треба — дорослі тисячу разів говорили про це — відновити аварійний зв’язок.

Олег зайшов у радіовідсік, бо Старий пояснив йому, де шукати довідники та інструкції по зв’язку, ті, які потрібно зрозуміти, перш ніж помре Старий і помре Сергіїв, — тільки вони зможуть допомогти йому, Олегові, і тим, хто прийде після Олега.

У радіовідсіку було напівтемно. Олег не відразу знайшов скриньку з інструкціями. Він витягнув довідники, їх виявилося багато, і невідомо, який важливіший. Та Олег знав, що він швидше викине туфлі матері, аніж ці книги. Він радо взяв би з собою якісь деталі, інструменти, які стануть в нагоді, але розумів, що це доведеться відкласти до наступного разу, коли він буде розуміти зміст цих екранів та приладів.