— Я подивлюся.

— Добре, — сказав Сергіїв, — я сьогодні втомився. А про кулю завтра разом подумаємо.

Олег попрощався і попрямував до воріт. Мар’яна пішла слідом.

— Ти добре придумав, — сказала вона.

Вони обійшли калюжу. Небо ледь-ледь світилося, і тому очі швидко звикли до темряви. Вікна хатин були жовтими — повсюди горіли каганці. Ніхто не вийшов, хоча коза продовжувала мекати. Всі знали, що небезпеки немає.

Мар’яна підковзнулася і взяла Олега за руку. У неї були жорсткі пальці. Олег подивився на її профіль — у неї був точений ніс і повні губи. Олег подумав — чи гарна вона? Мати каже, що Мар’яна — гидке каченя, якому не судилося стати лебедем. Довічний підліток. Мама вважає, що в Ліз є жіночі чари. Може, вона так говорить, бо Ліз зовсім не подобається Олегові, а Мар’яна подобається. Він не міг пояснити, чому йому вона подобається — він відчував це тільки в негативному сенсі. Наприклад, коли Мар’яна йшла до лісу з Діком. Напевно, хоча він не зміг би сформулювати цю думку, це була не ревність, а швидше заздрість до Діка. Тому що Дік був вищий на зріст, сміливіший, сильніший. Він був чудовим мисливцем. Олег заздрив умінню Діка стріляти з арбалета і кидати ніж, його таланту вистежити і убити звіра, навіть дуже сильного, його холодній нерозсудливості і, найголовніше, абсолютній байдужості до досягнень і мрій Олега. Олегові досягнення для Діка були недосяжні, він і не намагався розібратися і довідниках зі зв’язку чи в логарифмах. А це було несправедливо і образливо. Від цього цінність знань і вмінь Олега знижувалась, і йому доводилося вмовляти себе, що колись він доведе Дікові свою перевагу у знаннях та мудрості. Але насправді йому хотілося довести перевагу у поєдинку з шакалом.

Інколи Олег починав скучати за Мар’яною, йому хотілося почути її голос або зустріти сірий наполегливий погляд. Але в останні місяці вони майже не бували разом, бо Олег був дуже заклопотаний і втомлювався за короткий день. Всі в селищі завжди були заклопотані, навіть діти, і дуже втомлювалися, окрім сліпої Христини і Ліз, яка не любила працювати. Олег мусив зрозуміти все, що було написано про зв’язок у книжках, які він приніс з корабля. Він повинен повернутися туди і повідомити Землі, що вони тут.

Коза бігала біля частоколу і меканням намагалася відлякати шакала, який сидів по той бік загорожі. Самотній шакал тільки облизувався, не наважуючись напасти на козу, яка була вдвічі більша і сильніша. Коза тупцювала на місці і лякала шакала. Це був даремний поєдинок.

— Замовкни, — наказав Олег козі, — йди спати.

Мар’яна відігнала козу і замкнула у стайні. А Олег підняв камінь з купи, яка спеціально лежала біля огорожі для відлякування звірів, і запустив у шакала. Шакал зрозумів, що робити йому тут більше нічого, і побіг до лісу.

Було дуже тихо. Сніг сипав ліниво і безмовно. Олег змерз.

— Добраніч, — сказав він Мар’яні, яка зачиняла стайню. — Бо я змерзну.

— Добраніч, — відказала Мар’яна. Голос дівчини був сумний, але Олег не прислуховувався до інтонацій. Ковзаючи болотом, він побіг до своєї хатини винаходити повітроплавання.

Повітряна куля стала яблуком розбрату в селищі. Ідея здавалася химерною і нездійсненною. Вона вимагала, щоб всі мешканці селища жертвували своїм часом, необхідним для щоденних турбот, заради хлопчачої вигадки,

з якої нічого путнього не вийде. Але в Олега були союзники.

Першим став Сергіїв. Він не брав участі в суперечках, він погодився придумати і зробити пальник. На щастя, стеблини дерева каракатиці, якими опалювали будинки, складалися чи не наполовину з жирної смоли. Вони не дуже добре пахли, коли горіли яскравим фіолетовим полум’ям, згораючи майже повністю, та цього ніхто вже не помічав. Сергіїв зробив прес, щоб вичавити зі стеблин смолу — значна економія ваги. А Старий, хоча й з неохотою, віддав їм старий мікроскоп. У нього був новий, який Олег приніс з “Полюса”, але він зберігав і старий, без лінзи. Із мікроскопа вийшла трубка для пальника і клапан, щоб регулювати полум’я.

Другим союзником став Казик.

Повітряна куля для нього була великою пригодою. До того ж, земною. Адже тільки на Землі літають на повітряних кулях. Казик попросив, тихо і ввічливо, всіх дорослих по черзі, щоб вони розповіли йому зміст роману Жуля Верна “П’ять тижнів на повітряній кулі”. Казик розмірковував, що всі читали цей роман, але давно, в дитинстві, і забули багато деталей. Але коли поговорити з кожним зокрема, і кожен розповість сюжет роману, то вийде більш-менш повна картина. Він навіть зміг витягти з оповідачів імена героїв, а Старий намалював йому повітряну кулю. Старий часто малював своїм учням картинки із життя Землі. Перше покоління учнів — Дік, Ліз, Мар’яна і Олег — були змушені розглядати малюнки на землі чи вугіллям на корі.

В останній рік дітям пощастило — з’явився папір, і Старий, охоплений ейфорією бідняка, який розбагатів за одну ніч, витратив майже весь дорогоцінний запас на малюнки — недолугі, наївні, але найсправжнісінькі малюнки: Ейфелева вежа, Кремль в Москві, слон, місячне небо, перший паровоз, каравела Колумба. Таких картинок назбиралося з півсотні. Їх можна було розглядати після кожного уроку. Тут була і картинка, намальована на прохання Казика, навіть з його доповненнями. Він не вмів малювати, але про повітряну кулю знав більше від Старого. На цьому малюнку повітряна куля приземлялася в африканській савані, а за нею бігли слони та жирафи.

Цю картинку Казик і приніс Олегові, коли той вирішив робити повітряну кулю.

— На,— сказав він, дивлячись на Олега знизу вгору. — Тут все є.

Олег взяв картинку і довго розглядав її. Він зауважив, що з кошика звисає канат з якорем на кінці і вирішив, що обов’язково потрібно зробити такий якір.

Якби не Казик, доля кулі була б дуже сумнівною. Надходила весна, і мустанги, які й не підозрювали, як Олегові потрібні їхні міхурі, ще не отямилися від сплячки. Знайти їхні гніздовища було нелегко, і Казик з відданою Фуміко разів двадцять ходили до лісу, поки не відшукали, де зимують мустанги. Виявилося, що мустанги на зиму ховалися у великих норах в сосновому лісі. М’яке рухливе коріння прикривало їх від снігу та морозів.