Уже з галявини Олег озирнувся і подивився на Старого, котрий повільно шкутильгав до нього. Йому раптом стало його шкода. Старий вже скоро помре. Він став гірше ходити, часто хворіє, навіть у школі йому нелегко проводити уроки. Він усе забуває. Добре, що діти виросли і скоро вже полетять на Землю. Старий багато зробив. Якби не його школа, ніхто не зміг би навчити дітей всім наукам.

На полі, за сараями, потворним пагорбом лежала повітряна куля. Пальник шипів і наганяв гаряче повітря усередину кулі. Але працював він на чверть потужності. Сергіїв, який командував кулею, не хотів ризикувати.

Куля була схожа на великого гірського слона — безформне громаддя плоті, що ледве рухається уві сні. Ще на світанку куля була звичайним великим шматком ганчірки, окремо сіткою, окремо кошиком. Усе змінилося. Куля оживала.

Коза з козенятами сторожко завмерли віддалік.

Коли підійшов Олег, Сергіїв, що стояв біля кошика, запитав:

— Додамо полум’я?

Він звертався до Олега, як до рівні. Він теж визнавав, що куля — власність Олега, як дзеркальце — власність Мар’яни. Але це не означало, що дзеркальце не належить всім. Бо ж не могла Мар’яна відмовити, якщо знадобиться дзеркальце?

— Ми потім теж полетимо? — запитала руда Рут.

Усі обличчя здавалися дуже чіткими, наче Олег дивився на них через лупу. Ось біжить Мар’яна з банкою клею — вона помітила, що шов десь пропускає повітря.

Ось велика Луїза, огрядна, товста жінка з опухлим обличчям, поправляє гілку, що вилізла з кошика.

Куля здригнулася, наче зітхнула, і якось відразу стала округлішою.

Олег нагнувся, перевіряючи, чи надійно вона прикріплена до землі. До кілків, глибоко забитих у землю, були прив’язані мотузки. А поряд з кошиком у землю був закопаний покручений штир із залізного дерева — якір. Поруч канат, складений акуратними кільцями.

Куля ще раз зітхнула. Тепер вона була майже округлою і торкалася землі лише в одному місці.

— Я залізу в кошик? — запитав Олег у Сергіїва, і голос його несподівано зірвався.

Він злякався, що інші помітять його хвилювання і сміятимуться. Про себе він подумав: “Я не Наполеон. Я хочу незвичайних справ, а не завоювань. Я не хочу, щоби через мене люди їли на похідних кухнях і стріляли з гармат. Люди рухаються не тому, що я того хочу, але якщо їм буде краще від моїх вчинків, я радітиму”.

— Ще рано, не полетить, — сказав Сергіїв. Він не засміявся.

Несподівано куля припіднялася, відірвалася від землі, але відразу ж опустилася назад. Велика сітка врізалася в її тіло, і тонка оболонка міхурами вилазила в чарунки.

— Краще, якби матеріал був міцніший, — сказав Вайткус. — У майбутньому звернімося до досвіду дирижаблів.

— До якого досвіду? — Олег раптом зрозумів, що дирижабль для нього — пустопорожнє слово.

— Якщо покрити кулю тонким шаром клею, — пояснив Вайткус, погладжуючи бороду, — вона стане міцнішою.

— Чому ж ти раніше не сказав? — Олег збагнув усю красу цієї думки, і образився на Вайткуса, що той приховав від нього таку чудову думку.

— Я тільки зараз подумав, — зізнався Вайткус.

— Це збільшило би вагу, — заперечив Сергіїв.

Куля нарешті відірвалася від землі і криво, під кутом до кошика, піднялася вгору.

Олег не чекав. Він переліз через край кошика і встав у ньому, міцно тримаючись руками за борти.

Кошик був невеликий, півтора метри в діаметрі і висотою до пояса. Усередині вмістився ще й запас палива, і кілька мішків з піском — на кожній кулі обов’язково мусить бути баласт.

Куля поволі хиталася над головою, і до нижнього краю, де містився пальник, можна було дотягнутися рукою. Олег помацав канати, що кріпили кошик до ободу. Канати були міцні.

Кошик стояв на землі, можна було легенько перестрибнути через його край і встати на м’яку молоду траву, але Олег відчував якесь відчуження від усіх, хто стояли поруч, ніби вони були вже далеко внизу.

Кошик смикнувся, куля натягнула канати, намагаючись піднятися у повітря.

— Полетить, полетить, відв’язуйте! — закричала руда Рут.

— Мовчи, — обірвав її Сергіїв, — ще рано.

Олег, закинувши голову, дивився на кулю. Вона була така величезна, що затуляла півнеба. І була негарна — нерівно склеєна, пухирчаста, мотузки якось незручно і незграбно стягували її. Напівпрозора біляста оболонка відбивала траву і криві хатки селища. Та разом з тим у цьому безглуздому громадищі відчувалася дивна сила, яка була і в її повільних наполегливих спробах вирватися, відірватися від землі, і в тому, як натягувалися мотузки, що тримали кошик, і в тому, як надсадно гудів пальник і його гудіння збільшувалося та розчинялося у череві кулі.