Можна і... (Заглядає до гаманця, але тут-таки складає його.) Стольничка, на жаль, немає.

А на галерею тим часом тихо вийшла з кімнати Бориса Світлана.

Вона вже в халатику. Спинилась, з цікавістю спостерігає.

Ну, то як? Я вам допоможу. Найпевніше оця, так9 (Злегка помахав п 'ятдесятьма карбованцями.) Платоспроможність більша, виглядає поважніше. Та й колір, між нами кажучи, мені більше до душі. Ненав'язлива зеленкувата гама облагороджує очі, самопочуття й нервову систему. Надто коли їх багато. І зазначте — за кожну треба ходити на роботу майже півмісяця. (Швидко шматує гроші.)

Лідія Андріївна майже в колапсі подалася наперед, не в змозі здобутися

бодай на звук Таня більш-менш спокійно зважує цю сцену

Світлана. Браво! Виконано чудово! А чого ж не сто? Шкода?

Сергій (ледь збентежився). А, і ти... Не знайшов, не знайшов. А шукав — у мене й свідки є. (Злегка картинно вклоняється їй.)

Світлана. Блазень. (Зникає за дверима кімнати Бориса.)

Сергій. Так, блазень. Але блазень при грошах. А в такому випадку це вже не блазень, а весела людина. А веселій людині можна те, чого не можна людині нудній. А нудними люди стають здебільшого від того, що весь час думають, де б їм роздобути гроші. То чи не краще...

Таня. Гроші! Гроші! Невже більше нема про що говорити?

С е р г і й. Є, Танюшо, але про них найприємніше. От і мамочка тобі скаже.

Лідія Андріївна (здобулася на мову). Навіщо ви? Це ж...

Сергій (насмішкувато). Авжеж, авжеж. Гроші. Саме так. Мені захотілося вас розважити.

Лідія Андріївна кволо змахнула рукою

А що робити, Лідіє Андріївно, як жити? Ось ви мені все дорікаєте, а в мене хвора мати. І одна ампула коштує сім карбованців. На руках, звичайно. А не на руках не дістати, як і все інше. І моєї зарплати вистачило б на п'ятнадцять ін'єкцій хворій мамі, а їй ще й їсти треба, між іншим. А базар дорожчає з кожним роком. А я люблю горіхи, мені потрібний ізюм — у мене серце теж, знаєте, не зовсім...

Лідія А н д р і ї в н а. Ви б курили менше.

С е р г і й. Ну от, зразу й докори. А пачка — півтора карбованця. На день. На місяць — сорок п'ять. А махорку — ні, не можу. Не звик. Можна було б, правда, списати на дивацтво, але в такому разі ризикуєш набути міцної репутації дивака: курити лише махорку, пити лише горілку, одягатися лише у вітчизняне, їздити тільки у громадському транспорті, купувати лише те, що на прилавку. Та і яке там дивацтво: виходить, уся країна — самі диваки. А де ж нормальні люди?

Лідія Андріївна. Усе, що ви говорите і як ви живете — протизаконно.

Сергій. Помилочка, Лідіє Андріївно. Холодно, холодно. Це раніше так вважалося. Країна еволюціонує, ви що, газет не читаєте? Та, попри все, звичайно, іноді я замислююсь над тим, скільки хворих я міг би вилікувати за той час, що його віддаю своїй несуміжній професії...

Лідія А н д р і ї в н а. От бачите.

Сергій. ...Але увечері, підрахувавши денну виручку, я одразу заспокоююсь. (Довірчо.) Засинаю я легко.

Лідія Андріївна (саркастично). І що ж це у вас за несуміжна професія така?

С е р г і й. А я ставлю секретки. На автомобілі, розумієте? Щоб їх не могли вкрасти. Якість надзвичайна. Гарантія — сто процентів. Стою, так би мовити, на сторожі законності й правопорядку. Власники мене на руках носять. Телефон мій передають один одному, мов святиню. І їх можна зрозуміти. Руки, правда (звів руки), трохи відгонять бензином, але ж наш хворий чого тільки не стерпить, правда?

Лідія А н д р і ї в н а. І скільки ж ви заробляєте?

С е р г і й. А, Лідіє Андріївно, все одно втратите лік. На цукерки діткам вистачає.

Лідія А н д р і ї в н а. І все-таки?

Сергій. Бачте, на нинішні часи запити в мене досить-таки скромні — я ніколи не зазіхав на надмірні суми... Вам я скажу одверто, я до вас ставлюся дуже прихильно: в середньому сто карбованців. Вартості детальок я, звісно, до уваги не беру.

Лідія Андріївна (з надією). На тиждень?