С е р г і й. Ви що, жартів не розумієте?

Лідія Андріївна (йде, заточуючись, тримається обіруч за голову). Ой! Ой! Ой! (Виходить.)

Сергій сидить, ані зворухнеться. Безжурність одразу полишила його.

Т а н я (вибігає зі своєї кімнати). Мамі погано!

Сергій (отямився). Що?

Т а н я. Та швидше ж! Мамі погано!

Сергій схоплюється на ноги і мчить до вхідних дверей.

Куди ж ви? Мамі!

Сергій одмахнувся і вибіг з дому. Якусь мить Таня стоїть, не знаючи, що чинити; погляд її гарячково нишпорить довкола. Ось вона звела голову— ще мить, і дівчина кинеться нагору, до Бориса із Світланою, та в цей час до холу вбігає Сергій. В руці у нього невеличкий лікарський саквояжик. Не глянувши на Тетяну, промчав повз неї. Двері за ним зачинилися. Вийде він за хвилину.

Сергій. Можеш зайти. Тільки не души її в обіймах. Хоча б хвилин із двадцять.

І коли дівчина пішла до матері, він сів на стілець коло столу — саквояжик між ніг — і заспокоївся, як у попередній сцені, коли так само сидів сам. А тоді враз, мов сам до себе, став неголосно читати вірші.

Ту зорю, що гойдалась на темній воді

Під обвіттям рокити в замовклім саду, —

Вогник той, що всю ніч на ставку золотів, —

Я ніколи тепер в небесах не знайду'.

Виходить з кімнати Таня і, мовби під гіпнозом вічних рядків, дуже повільно й нечутно наближається до Сергія, не зводячи з нього очей.

В рідний край, до розквітлих в саду розгалузь,

В той будинок, де пісню я першу складав,

Де із юністю разом до щастя злітав,

Я ніколи, ніколи тепер не вернусь.

Таня підійшла до столу й спинилась. Сергій підвів на неї погляд.

Таня. Що з вами? Ви...

С е р г і й. Зі мною? Нічого. Анічогі-сінь-ко! А що зі мною може бутги?

Але дивляться вони одне на одного довго-довго…

1 Вірш Івана Буніна, переклад Миколи Удовиченка.

ЧАСТИНА ДРУГА

Вечір того ж дня. В холі лише Сергій — на тому ж стільці. Зрозуміло, цілий день на ньому він не просидів. А можливо, оце тільки щойно влаштувався в такій позі — старанно тарабанить пальцями обох рук по столу, неначе акомпанує чомусь невизначено-бравурному.

Сергій (натхненно). Там-та-ра-рам-та та-ра-рам, там-та-ра-там-там- та-ра-рам...

З Тетяниної кімнати повільно виходить Лідія Андріївна, йде до столу. (Помітив її, на мить спинився, а тоді ще натхненніше.) Там- та-ра-рам-та та-ра-ра, там-та-ра-рам-та та-ра-ра...

Лідія Андріївна. Серьожо...

Сергій (одразу ж забрав руки зі столу). Ну, як ви?

Лідія Андріївна. Куди краще.

С е р г і й. Я ж казав.

Лідія Андріївна. Навіть зовсім добре. Дякую. Якби не ви...

Сергій. Та що там я. І так нічого страшного, але, звісно, укольчик не зашкодив. Будемо жити. Ще й як!

Лідія Андріївна (кволо посміхнулась). Якби ж то!

Сергій. Серце у вас в нормі, повірте фахівцеві, а це так, дурниця, прикра випадковість... Та і я ж подаруночок. Що мені з собою робити? Такий паскудний, жахливий характер. Ну, вибачте, вибачте мені. І не хочу ж, а... Я справді прошу вибачити мені. Ні, при свідках! (Кричить.) Ташошо! (До Лідії Андріївни.) Нехай усі знають, нехай усі бачать — голову попелом! І цих... (Погляд угору.) Хоча ні, обійдемось.

З кімнати вийшла Т а н я, спинилася в дверях.

Танюшо, от... Ми з твоєю мамою миримося. (До Лідії Андріївни.) Ні, я справді дуже шкодую, що так поводився. Ви мені вірите, га? Ні, ну, скажіть...

Лідія Андріївна (глузує). Скажіть іще: «Я більше не буду».

С е р г і й. Я більше не бу... От бачите — тепер уже ви, так? (У захваті.) Мама ж у тебе, Танюшо, га? Ви жартуєте. Жартуєте, правда? Значить, мені пробачено. Пробачено, так? Я бачу це по ваших очах, по ваших добрих очах. Спасибі. (Цілує їй руку. Часто.) Спасибі. Спасибі. (Зона його поцілунків поступово розширюється, наближаючись до ліктя.) Спасибі.