Ієремія теж підійшов, жадібно вдихаючи пахощі.

— Але ж ви мені не сказали, як і куди ми вирушаємо, пане! — обізвався він, витягуючи шию до люка.

— Герасіме!.. Ісмаїле!.. Ви оглухли, негідники? — почувся розлючений голос, і на палубі з'явився капітан, тягнучи за собою якийсь тюк, але ніхто не вийшов йому допомогти. З кубрика чувся сміх і веселі вигуки.

— Гуляєте за мої гроші! — вигукнув капітан, безсило лютуючи. — Ну, стривайте, ось прийдемо в Пірей, я вам покажу!

Ієремія не дуже дослухався до тих криків, тим паче, що розумів не всі грецькі слова, а слухав Антона Лупана, який розповідав йому про майбутню дорогу. Потім сказав, дивлячись якось скоса:

— Я не знаю, де ця країна, але з ваших слів виходить, що туди треба йти цілий рік.

— А може, й два!

— Та що ви кажете?

Ієремія був радше цікавий, аніж переляканий, і вже дивився не скоса, а прямо, і в очах його виблискували іскорки.

Капітан, оскільки ніхто з команди не прийшов йому допомогти, сам-один посунув до трапа, тягнучи за собою тюк. Антон Лупан жваво привітав його, заступивши дорогу:

— Добрий день, капітане Яні!

Капітан виплюнув сигару з зубів.

— А ти звідки знаєш, що я капітан Яні?

Незнайомець на причалі хитрувато усміхнувся йому:

— Варто тільки глянути на вас, то одразу побачиш, що ви капітан. Та ще й який капітан! Я, правду кажучи, навіть подумав, що ви можете бути власником великого вантажного судна.

Кір Яні надувся, розправив груди, глянув орлом. Потім сплюнув, прикидаючись сердитим.

— Мені не треба великого судна, братику. Мені краще бути капітаном на власному кораблі!

— А оцей прекрасний корабель ваш?

Та одразу збагнувши, що передав куті меду, не дав йому оговтатись, бо капітан міг би й справді розсердитись. Він назвав його Яні — так звалися всі капітани з архіпелагу. Отже, швиденько постарався перемінити мову на інше й сказав:

— Ви, мабуть, ідете в Пірей, капітане Яні. Так?

— Хай і так… А що вам до того?

— Я хочу, щоб ви взяли двох подорожніх…

— А куди вам треба, братику?

— До Стамбула, а може, й далі…

Капітан витріщив очі. Дивно, що так ошатно одягнений молодик хоче мандрувати на його судні, коли за два-три тижні можна дочекатися пасажирського корабля. Якщо в нього є гроші, а це відчувається, то навіщо поспішати? І раптом йому сяйнула думка: «Він натворив біди, вчинив шахрайство або, може, навіть убив когось і хоче якомога швидше сховати кінці… Це поважна птиця, треба скористатися нагодою та обскубти її гарненько!» А вголос відповів, намагаючись бути стурбованим:

— Так, братику, брати тебе чи не брати? А якщо я вклепаюся з тобою в халепу?

Антон Лупан зрозумів хід його думок, але не вважав за потрібне щось з'ясувати перед ним, — хай думає, що хоче.

— Ну, кіре Яні, кажіть, скільки це коштуватиме?

— Харчі мої?

Ієремія знову ковтнув слинку, — з люка почулося, як зашипіла баранина, видно, її перевертали на мангалі.

— Так, харчі ваші, кіре Яні!

Капітан дістав нову «Гавану» й відкусив кінчик.

— Ти спатимеш у моїй каюті — п'ять ікосарів [3] . Він спатиме на палубі — два ікосари. Іншого місця в мене нема.

— Де він спатиме, побачимо потім. Отже, така ваша мова: сім ікосарів — і по руках.

Капітан зачудовано закусив сигару: «Треба було сказати двадцять, а може, навіть двадцять п'ять ікосарів. Ну й віслюк же я!» Але вже пізно, капітан мусить дотримувати слова, якщо він капітан.

Візник з Ієремією перенесли скриню на палубу, і тепер два подорожні могли вирушати в дорогу.

Капітан поспіхом спустився в каюту, швиденько замкнув шафи й шухляди, показав пасажирові, де той спатиме, а сам зібрався до міста.

— Коли ми вирушаємо, кіре Яні?

— Якщо буде попутний вітер, то завтра в обід!

— Ну, Ієреміє, пора пересвідчитись, чи справді той баран такий смачний, чи тільки здається.

І вони обидва попрямували до носового люка.

— Добридень, палікари! [4] — гукнув Антон Лупан з порога. — Зичу вам смачного, бо, бачу, маєте біля чого поратись. Здається, ви роздобули чудового барана!

— Просити до столу! — сказав один чоловік із екіпажу, почервонівши, мов парубчак, бо саме він вибирав і смажив барана.

Це був корабельний кок і водночас помічник стернового Ніл Жіфер Ісмаїл, людина років сорока, дрібненький, але жилуватий, як і всякий моряк, з кругленькою головою, з жовтим від природи, а не від якоїсь хвороби обличчям, з настовбурченими під носом-картоплиною вусиками, ніби він сердився на весь світ.

— Та невже! — вигукнув стерновий, не обертаючись до прибулих. — Аби я не залишив його на Червоному морі, то з голосу міг би сказати, що це Антон Лупан!

При цих словах він повернув голову і ледь не вдарився об стелю, бо був майже вдвічі вищий, ніж Ісмаїл.