— Це ж «Пенелопа»! — вигукнув він.

Кілька людей на палубі «Пенелопи» підвелися, тримаючи рушниці напоготові. Ісмаїл почув, як куля цвьохнула в нього біля вуха. Акоп застогнав і впав.

— Здавайтеся! — глухо долинув чийсь голос.

«Це ніби капітан наш!» — подумав кок, нічого не розуміючи.

Через кілька хвилин обидва кораблі стояли борт до борта, новоприбулі оточили Ісмаїла, і ніхто нічого не міг збагнути.

— Де Безбородий? — спитав Антон Лупан, озираючись довкола.

Кок показав на трюм.

— Бути тут, але, може, померти, бо їсти нема, — відповів він, знову переходячи на мову гяурів. — Усі п'ять тут, один Безбородий вішати — я його кидати в море.

— Гаразд, поганине, — стрибнув Герасім, не знаючи, обіймати його чи дати по шиї. — А чого ти втікав від нас?

— Я тікати не від вас, а он від того! — кок показав на прапор з черепом, який повис ганчіркою, бо не було вітру.

Люди підняли голови й заціпеніли.

— Піратський прапор! Хто його підняв?

Кір Яні почервонів так, що навіть волосся на обличчі, здається, зробилося червоне. Антон метнувся до нього.

— Що це таке, капітане Яні? Будьте ласкаві нам відповісти!

— Так, це я його підняв! — посвідчив капітан «Пенелопи», не знаючи, чи йому випростатись, чи зробитися маленьким.

— І можете пояснити навіщо?

— Я хотів, щоб нас захопив якийсь військовий корабель і визволив мене від вас!

Екіпажі обох кораблів аж покотились зо сміху; сміявся, здавалося, навіть Негріле, який радо перестрибував з палуби на палубу.

Веселі вигуки змусили й Акопа розплющити очі, і саме тоді, коли Гаїк виткнув чорняву голову з люка. Обидва брати спантеличено дивились один на одного, нарешті впізнали й кинулись обійматися. Потім стурбовано перезирнулися.

— Ти не втратив нічого? — спитав Акоп пошепки.

— Тільки два килими, коштовності цілі. А в тебе все ціле?

— Все. Загубилось кілька камінців, але фальшивих. А на ті, нешліфовані, ніхто навіть не глянув.

Щось у їхньому вигляді було від старих акул, хоч вони й не скидалися на цих хижаків, які чинять розбій у південних морях.

Поки вірмени перешіптувалися, Ісмаїл розповів про свої пригоди.

— Ми вже вирішили звільнитися від тебе, — сказав потім Антон. — Та оскільки ти поводився звитяжно… Ну, та ми марнуємо час. У тебе є щось поїсти, бо ми помираємо з голоду!

— Ви помирати зараз, а я помирати давно!

Антон подивився в підзорну трубу на берег. Між заснулими під сонцем пальмами виднілося кілька халуп.

— Це, мабуть, село Бір-Санже. Почекаємо вітру й подамося туди, роздобудемо чогось попоїсти. А поки що треба навести лад на палубі. Кіре Яні, я повертаю ваш корабель. І моя вам рада: не покладайтесь на нього, бо він уже гнилий, мов покинута в лісі колода, але сьогодні він робив десять миль на годину. За кружний шлях і за затримку, сподіваюсь, вам відшкодує ваш вірменин.

— І нам теж! — додав Герасім, оскалюючись.

Обидва брати перезирнулись і настовбурчились. Екіпаж кіра Яні покинув «Сперанцу». Аднана завагалась.

— Ти залишаєшся з нами, — Антон узяв її за руку. — Я обіцяв, що відвезу тебе додому в Марсель.

Очі дівчини засвітилися.

— Тоді… Тоді я заберу свої речі в мсьє Яні! — І, зіпершись рукою об парапет, вона перестрибнула на сусідню Палубу.

П'ятьох піратів, непритомних від голоду й спеки, витягли на палубу.

— Аз тими що будемо робити? — спитав Ієремія. — Залишимо для розводу кірові Яні?

— Ні. Поговоримо з ними з усіма разом. Тягни їх сюди. Бо інакше, дивись, утечуть і знову розплодяться!

— Ефенді Акопе, — звернувся до вірменина Ісмаїл султанською мовою, показуючи на один із килимів. — Це твій?

— Звичайно, мій!

— А скільки ти заплатив за нього?

— Десять фунтів!

— Ефенді Акопе, навіщо ти брешеш? Ти заплатив тільки три фунти!

— А це тебе стосується?

— Так, бо я хочу купити його й передати в Стамбул кіром Яні.

— Прошу! Я продам його за п'ятнадцять фунтів!

Герасім, який був поблизу, спустився в трюм, узяв килим і подав кокові.

— Тримай, Ісмаїле! Розрахуємося потім.

— Коли потім? — простогнав вірменин.

— Наберися терпцю, нам ще багато про що треба поговорити, але не зараз… Гей, хлопці, хлюпніть-но на цих розбійників по відру води, бо вони поздихають завчасу.

Пірати лежали на палубі майже безтямні, тому їх навіть не зв'язали, а просто кинули, мов стерво.

До Ісмаїла підійшов Мігу, тримаючи люльку в руках.

— Дядьку Ісмаїле, це ж ваша! Я її он там знайшов!