На ятці, складеній у зруб із обаполів, угорі біліла вивіска, на ній кремезний піхотинець, скинувши рушницю до очей, стріляв услід туркові, що тікав; феска з турка злетіла, шаровари на ньому ззаду були порвані. Вхід до ятки закривав довгий прилавок, біля нього стояли лікоть до ліктя багато стрільців, затято поливаючи кулями фігурки, вишикувані під стіною в глибині, але ті стояли непорушно, на велику радість господаря ятки та його дружини, огрядної вусатої молодиці, які жваво перезаряджали зброю, щоразу хапаючи монетки.

З протилежного боку до ятки проштовхувався якийсь цибатий обірванець з торбою через плече та з іржавим мушкетом під рукою. Біля прилавка цибатий поклав свої пожитки долі, понишпорив у кишенях, знайшов монетку, яку вусата молодиця вихопила в нього з руки, взяв заряджену рушницю, сперся ліктями на дошку й невпевнено почав вибирати цівкою фігури в глибині.

— Яку збити? — спитав він нарешті басовито.

— Наречену, дядьку, збийте наречену! — закричали діти, які тислися за спинами стрільців.

Чоловік пошукав поглядом наречену, підняв рушницю і, здається, не цілячись натиснув на спуск. Залунала галаслива музика катеринки, пікколо-флейт та бубонців, і наречена, під руку з офіцером-уланом, рушила, ковзаючись по похилій рейці, до глядачів. Діти від радості почали стрибати, плескати в долоні й кричати. Інші стрільці криво усміхнулися.

Вусата молодиця кинула невдоволений погляд своєму чоловікові, потім подала влучному стрільцеві заряджену рушницю. За тодішнім звичаєм, забутим сьогодні, той, хто влучив один раз, мав право вистрілити ще раз безплатно; якщо він влучав десять разів підряд, а таке траплялося не щодня, йому належав приз. І, нарешті, якщо стрілець зіб'є всі цілі, не схибивши жодною кулею, йому, крім того, належало по одному золотому полу [2] за кожні десять фігур. Отже, він міг швидко розбагатіти, але такого, ясна річ, не траплялося майже ніколи.

— А зараз яку фігуру збити? — знову спитав обірваний стрілець.

— Ведмедя, дядьку, ведмедя! — закричали діти.

Чоловік прицілився, і ведмідь важко впав під звуки катеринки. Знову залунали дитячі вигуки. Решта стрільців, все ще недовірливі, поклали рушниці й витріщились на обірванця. Антон Лупан несамохіть ступив крок уперед.

— Коваля, коваля! — збуджено закричали діти.

Чоловік прицілився, сухо тріснула дошка, в яку впилася куля, коваль з червоним обличчям і рудими вусами заходився бити по ковадлу.

Вусата молодиця скрипнула зубами і кинула вбивчий погляд на свого чоловіка. Той рішуче підійшов до стрільця.

— Ну, досить! — сказав він, забираючи в нього рушницю.

Натовп запротестував:

— А то ж чому? Хай стріляє! Це його право.

Власник ятки криво подивився на глядачів, зиркнув на жінку, теж скрипнув зубами, але не мав що вдіяти.

І так під радісні вигуки дорослих і дітей після пострілів упали заєць; олень, кабан, лисиця, почав рухатись човен по озері, а пожежник привітав присутніх помахом пожежного шланга.

Коли впала десята фігура, люди почали кричати:

— Приз, пане! Приз!

Власник ятки нагнувся до скрині в кутку, підняв віко, витяг звідти гіпсову статуетку, яка зображувала чи собакововка, чи дике порося, і з досадою поставив на прилавок.

— Ну, а тепер геть звідси! — гаркнув він.

Але натовп запротестував, і власник вимушений був поступитися.

— Перепілку, дядьку! — закричали діти. — Прачку!.. Садівника!.. Овечку й барана!..

Стрілець збив усі цілі підряд, не промахнувшись жодного разу. Вусата жінка кудись зникла й не з'являлася більше.

Після десяти пострілів стрілець одержав ножик з багатьма лезами, на якому локомотив випускав дим із труби. Потім ще десять пострілів — і всі фігурки були збиті.

— Пол! Пол! — закричали люди.

Власник ятки дурнувато стояв по той бік прилавка.

— Нема в мене зараз! Хай прийде ввечері, я тоді йому дам!

Натовп почав ревти:

— Е-е, не крути, пане! Забирати — то ти знаєш, а віддавати…

І хоч як власник відмагався, врешті-таки вимушений був викласти золоту монету…

Переможець узяв її, подивився з одного боку, з другого, спробував на зуб, потер об порваний рукав, нарешті поклав до кишені і знову простяг руку до рушниці.

Антон Лупан, не відводячи погляду від влучного стрільця, підійшов до нього й поклав руку на плече. Це саме та людина, яка йому вкрай потрібна…

— Ходімо зі мною, хлопче! — сказав він тоном, що не допускав заперечень.

Але обірванець вагався, дивлячись на фігурки в глибині.

— Я зачиняю, не можу більше! — гаркнув власник ятки.