Антон стиснув за руку стрільця, тягнучи його за собою.

— Ходімо, і ти матимеш більше, ніж один пол!

Переконаний не словами, а рішучим тоном, чоловік затримався лише для того, щоб забрати торбу й мушкет, які лежали долі, гіпсового собаку й ножика з локомотивом.

Коли вони проштовхались на край пустиря, де людей було менше, Антон спитав:

— Як тебе звати, хлопче?

Той хотів був буркнути: «А тобі яке діло?», але, підвівши очі, побачив таку щиру усмішку, що відчув себе переможеним.

— Ієремія, — відповів довірливо.

— А мене Антон Лупан.

— Антон?.. У нас у селі був один дяк, його теж звали Антон. А ви не з попівського роду?

— Наскільки знаю, в нашому роду не було попів.

— Справді?! — Ієремія прикинувся здивованим. — А в нас у селі чоловіків називають Йон, або Васіле, або Ієремія, як я, чи Хараламб, як мій двоюрідний брат. Антоном звали тільки дяка…

— Де ти навчився так добре стріляти? — спитав Антон.

— У Грівіці, там ми мали досить куль і турецьких фесок, у які можна було цілитись скільки завгодно. А зараз, тільки-но взяв у руки рушницю, то ніби відчув себе її братом…

При цих словах Антон пильніше глянув на нього. Чоловік поряд з ним був, сказати б, довготелесий, аби не такий плечистий, зате голову мав маленьку, таку собі пташину голівку з гострим носиком, з близько посадженими оченятами, то хитруватими, то насмішкуватими. Одягнений він у драні полотняні штани, зашнуровані до колін ремінцями від постолів, зверху на ньому лата-ний-перелатаний морський одяг, який не пасував ні до штанів, ні до овечої шапки на голові.

— А з мушкетом ти що робиш? — знову спитав Антон.

— Так собі тримаю, хай і в мене буде сяке-таке майно. Я сторожував з ним в одного боярина за Братешом.

— А що ти вмієш робити?

— Я корабельний тесля, пане, але після війни не можу знайти роботи. Раніше приходили турки, греки, і я вистукував молотком на їхніх баркасах собі трохи грошей. Або в Тулчі робив човни для рибалок. Тепер греки приходять рідко, бо вони, здається, налякані, а турки — ті трохи розсердились на нас.

— А читати, писати, рахувати вмієш?

— Якраз стільки, щоб люди не казали, ніби я зовсім дурний.

Антон помовчав якусь часину, потім обернувся до нього й спитав напрямки:

— Слухай, Ієреміє, ти не хочеш піти зі мною? Наскільки я розумію, тобі нічого тинятися в цьому місті!

— І в іншому теж, пане. Куди ми вирушаємо?

— Та… на край світу…

Ієремія мимоволі стишив кроки і, збивши шапку на потилицю, почухав голову.

— А це не задалеко? — спитав він, скоса глянувши на свого сусіду, побоюючись, чи той не глузує з нього.

— Далеченько, то правда! — твердо відказав Антон Лупан.

Однак Ієремію ця відповідь тільки розпалила, і він відчув, як у нього засвербіло скрізь — і в серці, і в мозку, і на тілі.

Здогадавшись про його стан, Антон Лупан задоволено усміхнувся, а по якімсь часі спитав, просто так, між іншим:

— На морі ти був коли-небудь? Боїшся його?

— Боюсь?.. От, їй-богу, не знаю… Але море знаю. Два роки був теслею на турецькому кораблі і ходив скрізь — до Стамбула, в Салоніки, ми доходили навіть до Пірея.

Антон захоплено стрепенувся, обличчя його проясніло. Цей чоловік випробуваніший, ніж він підозрював. Тепер тим більше не можна випускати його з рук, бо другого такого не знайти.

— А ти часто п'єш? — випитував він його далі.

— Та де там, пане! — Ієремія глянув на нього. — Навіть у свято ні… Ось тут приключилась одна клята історія…

— Що за історія? — спитав Антон.

— О, історія! У Суліні є один пройдисвіт, мій двоюрідний брат Хараламб, він теж корабельний тесля. Вдома у нас нема власної землі, і ми ще маленькими прийшли до міста навчитися якогось ремесла… Тепер він у Суліні, як я вже казав, працює цього літа на верфі, тобто лагодить кораблі австріякам, бо він не тільки тесля, а ще й коваль, прекрасний майстер, ох, жаль, що нема в нього клепки в голові! А коли настала відлига, це десь тижнів три тому, його ніби лихоманка вхопила, закортіло йому женитися і край. Інакше, каже, піду світ за очі, брате, або повішусь, бо я так більше не можу! Чи не ошаленів він часом? «То одружуйся в Суліні!» — кажу я йому. А він, бачте, дуже перебірливий. У Суліні жодна не припала йому до душі, отож йому треба в Галац, там є між ким вибирати! «Та хто ж за тебе піде, ти, придурку? Чи не бачиш, що ти голодранець?..» Та що там довго балакати, пане! Я наймав кімнатку в одного водовоза, людини заможної: у нього мурований будинок, комори, хліви, повітки, а найголовніше — дві водовозні бочки, в які він запрягає по парі арабських коней. А тому пройдисвітові, моєму двоюрідному братові, тільки-но він прийшов до мене, запала в очі Гіочіка, донька водовоза, дівчина з посагом, з золотими сережками і вродлива, вродлива збіса, повненька, кругловида, мов квіточка. А треба сказати, що й він, Хараламб, парубок показний, не такий довготелесий та кістлявий, як я, хоч мій батько і його батько — рідні брати. Дівчата, коли бачать його, чманіють з першого погляду, не зважають, що він голодранець. Отож і водовоз не мав що вдіяти… Вони справили йому новий одяг і нові чоботи, такі, зі скрипом, — одне слово, нарядили його, як не був наряджений ніхто в нашому роду. Переселився Хараламб у їхній будинок і жив там, як сир у маслі, три тижні… І саме на сьогодні призначили весілля… Але, бачте, десь удосвіта, годині о третій, Хараламб смикає мене за рукав і каже: «Ієреміє, я йду! Чуєш, як свистить? Згори спускається німецький корабель…» — «Ти збожеволів?» — «Ні, але з мене досить. Чуєш, віддай їм весільний одяг і чоботи, бо вони на мене малі…» А він міг би, пане, піти одягнений по-людськи, а не в своєму дранті… Удень вони спохопилися, що жених пропав, здійняли галас та крики, і водовоз викинув мене надвір з мушкетом і з торбою, а більше я нічого й не мав, не буду брехати. Нібито я винен у всьому, нібито я спокусив його дочку!.. Ось так, пане, й сталося, що я тиняюсь по базару…

— Інакше кажучи, сьогодні тобі ніде переночувати! — сказав Антон Лупан.

— То пусте, я йду з вами не тому, що мені ніде переночувати! — відповів Ієремія обурено.

За такими балачками вони непомітно дістались до порту. Антон ще здалеку побачив повіз та візника, який дрімав, але спершу подався до судна, пильно придивляючись до нього. На палубі — ні душі. Вітрила сяк-так згорнені на реях, скрізь валялися бухти канатів, що свідчило про недбальство екіпажу, з носового люка пахло смаженою бараниною.