Я озирнулася поглянути на аудиторію, але перед моїми очима попливли обличчя батьків Рути. Їхній смуток. Їхня втрата. Я мимовільно обернулася до Чича та простягла йому долоню. Мої пальці зімкнулися на куксі, якою тепер закінчувалась його рука.

І тут почалося. Тут і там переможці бралися за руки. Деякі одразу, як морфліністи чи Вариста з Біпером. Інші, як Брут та Енобарія, невпевнено подавали одне одному долоні, спонукані рештою переможців. Коли пролунали останні ноти гімну, всі двадцять чотири трибути стояли щільною шерегою, яка, либонь, уперше з Чорних часів свідчила про єдність усіх округів. Влада це усвідомила — один по одному почали чорніти екрани. Втім, було вже запізно. У загальному хаосі трансляцію не вимкнули вчасно. Всі нас бачили.

Вимкнули світло, і на сцені теж зчинився безлад; ми навпомацки змушені були повертатися до Тренувального центру. В метушні я відпустила руку Чича, але Піта твердо вів мене до ліфта. Фіней і Джоанна спробували приєднатися до нас, але миротворці заступили їм дорогу, і ми залишились у ліфті самі.

Щойно ми вийшли з ліфта, Піта схопив мене за плечі.

— В нас мало часу, тож кажи швидко: мені є за що вибачатися перед тобою?

— Ні, немає, — відповіла я. Звісно, Піта ризикував, без моєї згоди кажучи таке в прямому ефірі, але я була навіть рада, що нічого не знала, що в мене не було нагоди відмовити його, що провина перед Гейлом не спотворила мого справжнього ставлення до Пітиного вчинку. Безумовно, дуже сміливого.

Десь далеко-далеко є місце, яке називається Округ 12, і там моя мама, сестра, друзі відчують наслідки того, що трапилося сьогодні ввечері. А арена зовсім близько: нетривалий політ на вертольоті — і ми вже там. Завтра і на нас із Пітою, і на всіх трибутів чекає передбачуване покарання. Але навіть якщо всі ми загинемо жахливою смертю, того, що відбулося сьогодні, вже не скасуєш. Переможці наважилися на власне повстання, і можливо — можливо — його Капітолій не зможе стримати.

Ми чекали повернення інших, та коли двері ліфта відчинилися, з’явився тільки Геймітч.

— Там якесь божевілля коїться. Всіх відіслали додому, а головне, скасували повтор інтерв’ю по телевізору.

Ми з Пітою підбігли до вікна та спробували роздивитися, що відбувається на вулиці далеко внизу.

— Що вони там вигукують? — не витримав Піта. — Просять президента Снігоу скасувати Ігри?

—Не думаю, що вони самі знають, чого хочуть. Склалася безпрецедентна ситуація. Сама думка про опір бентежить мешканців Капітолія, — промовив Геймітч. — Та й президент Снігоу нізащо не скасує Ігри. Ви ж усвідомлюєте це, так?

Я точно усвідомлювала. Президент нізащо не відступить. Йому залишається тільки дати здачі, і то так, щоб іншим було невнадно.

— Всі поїхали додому? — спитала я.

— Так їм наказали. Навіть не знаю, чи пощастить їм продертися крізь натовп, — відповів Геймітч.

— Ми, мабуть, уже ніколи не побачимо Еффі, — промовив Піта. Минулого року зранку перед початком Ігор ми її не бачили. — Подякуйте їй від нас.

— Не просто подякуйте. Слід сказати їй щось особливе. Це ж Еффі, врешті-решт, — мовила я. — Передайте їй, що ми дуже її цінували, що вона була найліпшою кураторкою, а ще скажіть їй... що ми її любимо.

Ми трохи постояли мовчки, відкладаючи неминуче. Потім Геймітч сказав:

— Гадаю, нам із вами також час попрощатися.

— Щось порадите нам на прощання? — спитав Піта.

— Виживайте, — різко відповів Геймітч. Тепер це прозвучало як бородатий жарт. Геймітч швидко по черзі обійняв нас — було видно, що більшого він не витримає. — Ідіть спати. Вам слід відпочити.

Скільки всього я мала сказати Геймітчеві, але мені здавалося, він і сам усе знає, до того ж у мене в горлі стояв такий клубок, що навряд чи я взагалі здатна була щось вимовити. Тож я знову дозволила Піті говорити за нас обох.

— Геймітчу, бережіть себе, — промовив він.

Ми рушили до дверей, але голос Геймітча зупинив нас.

— Катніс, коли будеш на арені... — заговорив він, різко замовк і насупився. З цього виразу я зрозуміла, що вже встигла його розчарувати.

— Що таке? — стала я в оборону.

— Просто пам’ятай, хто твій ворог, — сказав Геймітч. — Це все. Тепер ідіть. Забирайтеся звідси.

Ми простували коридором. Піта хотів зайти до себе та змити макіяж, а за кілька хвилин зустрітися зі мною, але я його не пустила. Була впевнена: тільки-но двері кімнати зачиняться за ним, їх замкнуть і я залишуся на всю ніч сама. До того ж у моїй кімнаті також є душ. Тож я не відпустила Пітиної руки.

Чи ми спали? Не знаю. Ми провели всю ніч обійнявшись, десь на півдорозі між сном і явою. Ми не розмовляли — боялися потурбувати одне одного в надії, що другому вдасться заснути й отримати кілька дорогоцінних хвилин відпочинку.

На світанку приїхали Цинна з Порцією, і я зрозуміла, що Піті час іти. Трибути виходять на арену поодинці. Піта легенько поцілував мене.

— Скоро побачимося, — промовив він.

— Побачимося, — луною відгукнулась я.

Цинна допоміг мені вдягнутись і провів на дах. Я була вже біля драбини, яка звисала з вертольота, аж тут згадала, що не попрощалася з Порцією.