«Де ти?» Я й досі не могла втямити, що це за краєвид навколо. «Де ти?!» — вимагала я від себе відповіді, і поступово світ довкруж ставав чіткішим. Блакитна вода. Рожеве небо. Розжарене до білого сонце. Так, кроків за сорок від мене блищить золотий Ріг достатку. Спочатку мені здалося, що він стоїть на невеличкому круглому острові. Але, придивившись пильніше, я побачила вузькі смужки землі, що відходили від кола, ніби спиці на колесі. Спиць було десять чи дванадцять і здавалося, що вони рівновіддалені одна від одної. А між смужками землі була вода. Вода й пара трибутів.

Отеперечки я втямила. Спиць було дванадцять, і між ними на металевих люках балансувало по двійко трибутів. Другим трибутом на моїй дільниці був старий Вовн з Округу 8. Відстань до нього була приблизно такою самою, як і до землі з іншого боку. Де кінчається вода, тягнеться вузька смужка піщаного берега, а далі починається густа рослинність. Я пробігла очима по всіх трибутах, шукаючи Піту, але, мабуть, його затуляв Ріг достатку.

Я зачерпнула жменьку води й понюхала. Тоді діткнулася мокрим пальцем язика. Як я й підозрювала, вода була солона. Точно як океанські хвилі в Окрузі 4, куди ми з Пітою завітали під час Туру переможців. Та принаймні вона здається чистою.

Навкруги не було ні човнів, ні канатів, ні дровиняки, за яку б можна було вчепитися. До Рогу достатку був тільки один шлях. Коли пролунав гонг, я не вагаючись попливла ліворуч — до землі. Таку віддаль я ще зроду не долала вплав, та й подужати хвилі — зовсім не те, що перетнути моє маленьке тихе озерце, але тіло здавалося дивно легким, і я попливла, майже не докладаючи зусиль. Напевно, це через сіль. Геть мокра, я вилізла з води на піщану смужку й помчала до Рогу достатку. Не видно було, щоб хтось іще, крім мене, біг до Рогу, але, зрештою, він добряче затуляв огляд. Але я не дозволила думці про супротивників мене зупинити. Зараз я думала, як кар’єристи: мені потрібне єдине — зброя.

Минулого року припаси були розкидані на велику відстань від Рогу достатку — що ближче до Рогу, то цінніші речі. Але цього року, схоже, все добро лежало попід самим отвором — величезним, двадцять футів заввишки. Мої очі зупинились на золотому луку, і я висмикнула його з купи.

Позаду мене хтось був. Сама не знаю, що мене насторожило — тихий шурхіт піску чи легенький повів повітря. Я рвонула стрілу з сагайдака, що й досі лежав на купі, й розвернулася, водночас цілячись.

Фіней, блискучий і неперевершений, стояв за кілька кроків од мене з тризубом напоготові. З другої руки його звисала сітка. Він посміхався, але все його тіло було напружене у передчутті бійки.

— Ти ще й плавати вмієш, — промовив він. — Де ти тільки цьому навчилася в Окрузі 12?

— У мене вдома велика ванна, — відповіла я.

— Аякже, — мовив Фіней. — Подобається арена?

— Не дуже. Але, мабуть, тобі подобається. Здається, її створили персонально для тебе, — не без гіркоти промовила я. І гіркота була доречна: тут кругом вода, а я можу закластися, що лише жменька переможців уміє плавати. У Тренувальному центрі басейна не було, тож ніхто не мав нагоди навчитись. А тут, щоб вижити, потрібно бути вправним пливцем — або вчитися дуже швидко. Навіть для участі в різанині біля Рогу достатку слід подолати двадцять ярдів води. Це давало Округу 4 неймовірну перевагу.

На мить ми застигли, зважуючи наші можливості, оцінюючи уміння та зброю одне одного. Аж раптом Фіней вишкірив зуби:

— Як добре,що ми союзники! Правда?

Підозрюючи пастку, я мало не випустила в нього

стрілу, сподіваючись, що вона встромиться йому в серце перш, ніж мене проткне тризуб. Але Фіней опустив руку, і на його зап’ястку щось зблиснуло. То був золотий браслет, прикрашений вогненними язиками. Я бачила його на руці Геймітча в перший день тренувань. Я зважила, чи не вкрав його Фіней, щоб обвести мене круг пальця, але чомусь я сама у це не повірила. Це Геймітч віддав йому браслет. Як сигнал для мене. Навіть як наказ. Довіряти Фінею.

Наближалися чиїсь кроки. Потрібно було швидко вирішувати.

— Правда! — огризнулась я, бо хоч Геймітч і був моїм ментором і намагався зберегти мені життя, його вчинок мене розізлив. Чому він мені раніше не сказав, що домовився з Фінеєм? Мабуть, тому, що ми з Пітою відмовилися від союзників. От Геймітч і вибрав союзників на свій смак.

— Пригнися! — знагла гаркнув Фіней так владно, геть не схоже на своє звичне спокусливе муркотіння, що я миттю скорилася. Його тризуб зі свистом пролетів у мене над головою, а коли досяг своєї мішені, почувся нудотний удар. Чоловік з Округу 5 — п’яниця, який блював у зоні, де вчили битись на мечах, — упав навколішки, а Фіней висмикнув із його грудей тризуб.

— Не довіряй Округам 1 і 2, — промовив він.

Не було часу на питання. Я рвонула з купи сагайдак зі стрілами.

— Оглянеш один бік, а я — другий, гаразд? — запропонувала я.

Фіней кивнув, і я побігла навколо рогу. Десь за чотири стежки-спиці від мене землі от-от мали дістатися Енобарія та Глянець. Або з них були кепські пливці, або ж вони пливли дуже обережно, побоюючись, що у воді повно інших небезпек — цілком могло так і бути. Іноді багато думати шкідливо. Та коли Енобарія з Глянцем виберуться на пісок, то здолають віддаль до Рогу за кілька секунд.