Павлиш не затримувався в анабіозному відсіку. Йому було там страшно. Можна бути дуже раціональною, тверезою і відважною людиною, і все-таки внутрішньо зіщулитися, відчувши за спиною, у крижаній тиші, уявні ледь чутні кроки і побачити раптом, як за склом анабіозної ванни, у мерехтливому світлі ліхтарика здригнеться повіка чи смикнеться в усмішці рот людини, яка загинула двадцять років тому.

Павлиш відступав до виходу, побоюючись обернутися спиною до кладовища “Полюса”. А коли зачинив за собою двері відсіку, довго стояв, притулившись спиною до стіни коридору, і чекав, коли перестануть тремтіти ноги.

Потім він пішов до виходу, який виявився дуже далеко. Павлиш йшов, прискорюючи кроки, тільки одного разу зазирнув у відчинені навстіж двері якогось складського приміщення, оскільки його здивував розгром всередині — наче якісь дикуни чи тварини дісталися до ящиків і пакетів, порозкидали їх по підлозі, розкрили невміло, пазурами чи кігтями, смакували страви і викидали їх, якщо не подобалися. Такого не могли зробити члени екіпажу, навіть у миті страшної нужди, хоча б тому, що знали, як відкриваються банки... Отже, в кораблі хтось був після того, як останні люди загинули чи покинули його. Пояснення цьому не було, пояснення потребувало існування на планеті достатньо високоорганізованих тварин чи навіть первісних людей. А Павлиш як біолог був абсолютно впевнений, що вищих тварин на планеті немає. І лише коли він відійшов на кілька десятків метрів від розгромленого складу, проста і переконлива думка прийшла в голову. Підсвідомо він раніше відганяв її від себе: люди умирали на замерзлому кораблі поступово, один за другим, і останні, чи останній, розчавлені безнадією та жахом, збожеволіли. І умираючий безумець, не усвідомлюючи, що робить, приповзав на цей склад, бо смерть вперто не забирала його...

Швидше на волю! Щоби було сонце і свіже повітря. Швидше вирватися з німого гробівця, заселеного крижаними тінями давньої, але законсервованої завірюхами трагедії!

***

Вони так втомилися і змокли за ніч, що удосвіта, коли буря стихла і острівець перестало заливати, попадали і заснули як вбиті.

Дік і Казик обняли Мар’яну і притулилися до неї з двох боків. Вони думали, що так тепліше, і навіть уві сні намагалися не рухатися, щоб не зробити їй боляче. Мар’яна весь час прокидалася, не могла зігрітися, її лихоманило, і треба було стримуватися, бо Олег усе не йшов, він зникав за обрієм, вона кликала його, бігла за ним, нога не слухалася чи в неї зовсім не було ноги, — і Олег не обертався до неї, і наздогнати його ніяк не вдавалося... Земля хиталася, бо був землетрус і зверху на неї падав дах...

Мар’яна прокинулася — плівка накрила лице і заважала дихати, Мар’яна відсунула її. Дік і Казик лежали по обидва боки, і вона згадала, як минулого року вони лежали на снігу і замерзали, і хлопці теж клали її в середину, щоби зігріти. І тоді вона не знала, що знову доведеться замерзати так далеко від дому, але за два кроки від Землі, — адже правда, за два кроки?

Острівець заколисував її, хоча не повинен був цього робити.

— Діку, — сказала Мар’яна. — Ми пливемо?

— Що? — запитав він уві сні, але через кілька секунд прокинувся, сів, відкинув плівку і сказав: — Цього ще бракувало.

Поворухнувся, застогнав, і ніяк не міг прокинутися Казик. Шкіра й кістки, у чому тільки душа тримається — так про нього завжди говорили жінки в селищі, їм би зараз на нього подивитися.

Мар’яна спробувала сісти. Лікті провалювалися у настил, а нога сьогодні майже не боліла.

Довкола була тільки вода — більше нічого. Їх віднесло, поки вони спали.

Дік встав, провалився по коліно у воду; вперся долонями, витягнув ногу і почав роздивлятися. Прокинувся Казик.

— Нам пощастило, — сказав Дік. — Могло бути гірше.

Поки вони спали, кораблик потягнуло течією з острова. Але вітер піддував у потрібному напрямку, і вони опинилися ближче до дальнього берега ріки.

Вони почали гребти до берега, користуючись попутним вітром, гребли долонями, навіть Мар’яна підповзла до краю, звісилася через колоду і підгрібала.

Казик стягнув з себе подерті штани і куртку, від якої залишилися тільки клапті, і стрибнув у воду. Він плив за плотом і бовтав ногами, штовхаючи його перед собою. А потім, коли берег уже став ближче, і всіх охопило нетерпіння, за ним стрибнув Дік, і теж штовхав пліт, навіть не відчуваючи, наскільки холодна вода.

Вони штовхали, задихаючись, цей проклятий важкий пліт, який, наче живий, чинив опір. І раптом Дік ударився ногою об дно. Він сильно штовхнув пліт уперед. Казик втратив рівновагу, ледь не захлинувся, бо для нього тут було ще глибоко. Дік витягнув його з глибини, і вони пішли до берега за плотом. Вони не поспішали, тільки підштовхували його, коли він призупинявся, і через кілька хвилин вони винесли Мар’яну на низький пологий берег, під шатро невисоких білуватих сосен.

Під соснами пахло грибами, по моху бігали мурахи, шелестіли кущі, принюхуючись до непрошених гостей.

До кінця дороги залишалося зовсім трохи.

***

На зворотному шляху Павлишу довелося відповідати на безкінечні запитання Клавдії та Саллі. Жодній експедиції не доводилося ще знаходити космічний корабель після катастрофи. До того ж, саме той корабель, зникнення якого було ще у всіх на пам’яті.

— Його не повинно бути у цьому секторі, — говорила Клавдія, наче Павлиш навмисне, аби її розізлити, привів сюди “Полюс”.

— Якщо аварія трапилася під час стрибка, — заперечив Павлиш, — вони могли вийти і тут.