Дощ припинився. Одразу стало тихіше, бо краплини перестали стукотіти по оболонці. Від теплої кулі піднімалася пара.

Казик довго дивився вперед і раптом вигукнув:

— Гляньте!

В ранніх сутінках попереду виднілася світла смуга.

Дік уважно подивився туди і сказав, що це, напевно, ріка.

— А може, закінчується ліс? — запитала Мар’яна.

Вона стояла з іншого боку кошика і також побачила світлу смугу на горизонті. Це було незрозуміло. Виходило, що вони бачать дві ріки.

Ще через півгодини повільного польоту вони переконалися, що попереду насправді ріка — з’явився й інший темний берег. Світла смуга праворуч була дуже широка і губилася за горизонтом, а ріка з нею з’єднувалася.

Дік сказав, що це інша, дуже велика ріка.

А Казик припустив:

— Добре, якби це було море.

— Море? — Мар’яна знала це слово, але не уявляла собі, що на цій планеті теж може бути море, і до того ж, так близько від селища.

— Або дуже велике озеро, — сказав Казик. — Але все-таки краще море. Тоді ми побудуємо корабель і вирушимо у плавання.

— Тільки б кулю не віднесло в це море, — додав Дік.

Він усе ще пильно вдивлявся уперед, намагаючись вгадати, чи це та ріка, яка їм була потрібна. Колись, здається, минулого року, він доходив до ріки, але не зміг із-за боліт, у яких кишіла різна гадина, вийти на берег. У нього закінчилася їжа, а полювання було невдале. Довелося повернутися. Він пам’ятав пагорби біля ріки, але тут таких пагорбів не було видно.

Вони вирішили піднятися вище, до хмар, шукаючи погожого вітру. Куля втомилася летіти і піднялася ліниво і неохоче.

Тут вітер був сильніший, але також дув не туди, куди хотілося. До того ж, знову пішов дощ.

Це всім обридло — лінива куля, холод, волога, і тим більше прикро, коли ти вже майже досяг мети, ще трохи — і перелетиш через ріку, а там вже можна приземлитися, переночувати і шукати людей.

Кілька великих птахів, які живуть високо в небі, і тому їх можна побачити тільки здалека, підлетіли до кулі з пронизливими криками і, лопочучи перетинчатими крилами, закружляли довкола. Вони були незадоволені, що хтось порушив кордони їхніх володінь.

Один з них навіть зумів вчепитися кігтями у мотузки і кілька разів ударив гострим дзьобом по оболонці.

— Ось цього я тобі не раджу робити, — сказав Дік, швидко піднімаючи арбалет.

Стріла простромила птахові груди і той повільно забрав кігті, відвалився від кулі і, пролетів зовсім поруч з кошиком, колами падаючи донизу. Дік навіть простягнув руку, сподіваючись схопити птаха. Мар’яна повисла на ньому, бо Дік міг випасти з кошика.

— Жаль, — сказав Дік. — У нього смачне м’ясо.

Він вистрелив в іншого птаха, але промахнувся.

Птахи ще деякий час переслідували кулю, але потім зникли у пелені дощу.

Ріку вже можна було роздивитися. Вона була широка, темно-сіра, під колір хмар, і текла прямо, майже не вигинаючись, не так як струмки, до яких вони звикли.

— Якщо не перелетимо, — сказав Дік, — то складно буде перебратися.

— Може, спустимося на ніч? — запитала Мар’яна. — А вранці почекаємо вітру і полетимо далі.

— Добре було би, — невпевнено відповів Казик. — І баласту ще наберемо. Тільки приземлятися ніде.

Він був правий: внизу не було ні галявини, ні великого відкритого місця, щоби посадити кулю.

Вони замовкли, наслухаючи тишу, що панувала над світом. Стукіт краплинок по кулі лише підкреслював цю тишу.

І раптом попереду виникла сіра стіна.

Мар’яна зойкнула, коли першою побачила, як величезна нерівна стіна піднімається перед кулею. Порив вітру підхопив кулю і поніс її швидше, ніби вона хотіла навмисне помститися людям за те, що вони змусили її так довго летіти.

— Казику! — закричала Мар’яна.

Казик також побачив стіну, що випливала з дощу.

Він на повну потужність відкрутив пальник і крикнув:

— Усе кидайте! Усе кидайте донизу!

Баласту вже майже не залишилося, тільки маленький мішечок. Дік пожбурив його за борт. Мар’яна підняла мішок з їжею, але завагалася.

— Швидше! — крикнув Казик, і Дік вихопив у Мар’яни мішок і кинув його донизу, потім він підхоплював з дна кошика різні речі, не думаючи, що це таке, і жбурляв за борт.

Куля, повагавшись декілька секунд, пішла нагору.