У “Селищі” на прикладі долі своїх героїв Кір Буличов зумів відтворити модель історії людства: одне покоління старіє, вмирає і, зрештою, йде у небуття, а йому на зміну приходить інше, яке самостійно обирає той чи інший шлях розвитку.

Коло інтересів Кіра Буличова було настільки широким і розмаїтим, що сучасники подивовувалися, як він усе встигав. Адже одночасно з фантастом Кіром Буличовим невтомно працював історик Ігор Можейко, автор науково-популярних книг “7 і 37 дивовиж”, “В Індійському океані”, “1185 рік”, “Західний вітер — безхмарна погода” тощо. Письменник написав декілька книг про нагороди: “Розмови про фалеристику: 3 історії нагородних систем” (1990), “Посадові знаки Російської імперії” (1993), низку літературознавчих досліджень: “Пасербиця епохи” (1989), “Фантастичний бестіарій”. Кір Буличов відомий і своїми перекладами творів К. Саймака, Ф. Пола, М. Рейнольдса, Ж. Сіменона та інших. Він — автор сценаріїв до кінофільмів “Через терни до зірок”, “Сльози крапали”, “Шанс” та інших. Окрім того, Кір Буличов — лауреат Державної премії СРСР (1982) за сценарії до фільмів “Таємниця третьої планети” та “Через терни до зірок”; він ушанований літературними преміями “Аеліта” (1997) — за значний внесок у розвиток російської фантастики; “Бронзовий равлик” (1992) — за оповідання “Про страх”; “Великий Зиланткон” (1996) — за повість “Осічка”.

Твори Кіра Буличова різноманітні за сюжетами і тематикою, проте в них є спільна риса — вони ліричні, добрі і веселі, а їхні герої, котрі завжди готові до самопожертви та допомоги, утверджують благородство, великодушність, доброзичливість як щось органічне, єдино можливе у людських стосунках. Письменник застерігає людей: “Будьте добрими! Це ж так просто!”

У своїх творах Буличов виступає людинолюбом, ворогом байдужості та бездуховності, шанувальником прекрасного в людині та людських стосунках. А для читачів він завжди залишиться фантастом-гуманістом, письменником, який утверджував у своїх творах непересічну цінність добра та високі моральні ідеали. Тому його творчість завжди буде цікавою і повчальною для нових поколінь поціновувачів фантастики.

Юрій Іваненко

У будинку пахло сирістю, мошка товклася біля каганця, треба було давно його загасити, мама, звичайно, забула, але на вулиці дощ, пітьма. Олег крутився на ліжку — нещодавно прокинувся. Уночі він сторожував селище: відлякував шакалів, які цілою зграєю лізли до сараю, ледве самого не загризли. У тілі була звичайна порожнеча, хоча сам від себе чекав хвилювання, можливо, страху. Це п’ятдесят на п’ятдесят, повернешся чи не повернешся. А п’ятдесят у квадраті? Повинна бути закономірність, повинні бути таблиці, бо знову винайдеш велосипед. До речі, все збирався запитати Старого, що таке велосипед. Парадокс. Велосипеда немає, а Старий дорікає ним, не задумуючись про зміст фрази.

На кухні закашляла мати. Вона, виявляється, була вдома.

— Ти чого не пішла? — запитав він.

— Прокинувся? Супу хочеш? Я підігріла.

— А хто по гриби пішов?

— Мар’яна з Діком.

— І все?

— Можливо, хтось із хлопців ув’язався.

Могли б і розбудити, покликати. Мар’яна не обіцяла, але було би добре, якби покликала.

— Їсти не хочеться.

— Якщо дощі не припиняться, — сказала мати, — до холодів огірки не достигнуть. Все пліснявою заросте.

Мати зайшла у кімнату, розігнала долонею мошку, задула каганець. Олег дивився у стелю. Жовта пляма плісняви збільшилася, змінила форму. Ще вчора вона була схожа на профіль Вайткуса: ніс картоплиною. А сьогодні ніс роздувся, ніби його вжалила оса, і на лобі вискочила гуля. Дікові у лісі нецікаво. Чого б це йому гриби збирати? Він — мисливець, степова людина, сам завжди говорив.

— Мошки багато, — сказала мати, — холодно їй у лісі.

— Знайшла кого жаліти.

Дім був поділений навпіл, у другій половині жив Старий і близнюки Дурови. Він взяв їх до себе, коли старші померли. Близнюки завжди хворіли: один видужає, другий застудиться.

Якби не їхнє нічне скиглення, Олег ніколи би не погодився чергувати ночами. Чути було, як вони хором запхинькали — захотіли їсти. Невиразний, далекий, звичний, як вітер, монолог Старого увірвався, заскрипів ослін. Отже, старий пішов на кухню, і відразу ж загаласували його учні.

— І куди тобі йти? — запитала мати. — Не дійдете! Добре буде, коли цілими повернетеся!

Зараз мати заплаче. Вона тепер часто плаче. Вночі плаче. Бубонить, крутиться, потім починає тихо плакати — можна здогадатися, бо шморгає носом. Або починає шепотіти, як закляття: “Я не можу, я більше не можу! Нехай краще я помру...” Олег, якщо чує, завмирає, бо виказати, що не спить, соромно, ніби побачив те, чого бачити не можна. Олегу соромно зізнатися, що він не жаліє маму. Вона плаче за тим, чого для Олега не існує. Вона плаче за країнами, яких не можна побачити, за людьми, яких тут не було. Олег не пам’ятає маму іншою — тільки такою, як сьогодні. Мізерна, жилава жінка, рябе пряме волосся зібране ззаду у жмут, але завжди вибивається і падає важкими пасмами уздовж щік, і мати дує на них, аби прибрати з обличчя. Обличчя червоне, у віспинках від перекотиполя, під очима темні мішки, а самі очі надто світлі, ніби вицвіли. Мати сидить за столом, звісивши твердими долонями вниз мозолисті руки. Та плач вже, чого ти? Зараз витягне світлину? Справді, підсунула до себе коробку, відкриває, дістає світлину.

За стінкою Старий умовляє близнюків поїсти. Близнюки вередують. Учні гомонять, допомагають Старому годувати малюків. Ніби звичайнісінький день, ніби нічого не трапилося. А що ж вони роблять у лісі? Скоро полудень. В обід виходити. Час би їм повертатися. Мало що може статися з людьми у лісі!

Мати розглядає світлину. Там вона і батько. Олег тисячу разів бачив цю світлину і намагався вловити схожість із батьком. Але не зміг. Батько білявий, кучерявий, губи повні, підборіддя роздвоєне, випнуте. Усміхається. Мати каже, що він завжди усміхався. Ось Олег з мамою більше схожі. Не з сьогоднішньою, а з тією, що на світлині поруч з батьком. Чорне пряме волосся і тонкі губи. Широкі, вигнуті дугами брови, під ними яскраво-голубі очі. І біла шкіра із сильним рум’янцем. Олег теж трохи червоніє. І губи в нього тонкі, і чорне волосся, як у матері на світлині. Батько з матір’ю молоді і дуже веселі. І яскраві. Батько у формі, а мати у сукні без плічок. Називається сарафаном. Тоді, двадцять років тому, Олега ще не було. А п’ятнадцять років тому він уже був.