У творчості Кіра Буличова заслуговують також уваги історії про космічного лікаря Павлиша. “Павлишівський” цикл відкриває роман “Остання війна” (1970) — один із перших у колишньому Радянському Союзі творів про згубні наслідки атомної катастрофи. Тут ми знайомимося із “сорокарічним корабельним лікарем Владиславом Павлишем, досить здібним і допитливим, не надто марнославним, який не втратив цікавості до життя”. На його шляху трапляються катастрофи і пригоди, які він успішно долає, зазнаючи аварій, допомагаючи іншим потерпілим, чи просто мандруючи від планети до планети, від експедиції до експедиції, та все ж залишаючись дотепним пересмішником і щирою людиною.

Окреме місце у цьому циклі займає роман “Селище” (1988) — твір про людей в екстремальних умовах, таких собі космічних робінзонів, які волею випадку опинилися на малопридатній для життя людини планеті. Люди уціліли, однак не змогли протистояти тамтешній природі, вони вимушені пристосовуватись до неї, вживатись у чужий і хижий ліс, подеколи втрачаючи надію і потроху забуваючи набутки і блага цивілізованого суспільства. У цьому творі гостро постає проблема збереження духовних цінностей, адже боротьба за виживання вперто вилучає моральні ідеали зі свідомості людей.

Отже, у “Селищі” космічний корабель “Полюс” зазнає аварії і опиняється на далекій і необжитій планеті, загубленій у безмежному Всесвіті. Потерпілі втрачають зв’язок із базою. Ті, котрі вижили у жорстокому, непривітному світі поміж рослин-хижаків і навіть пристосувалися до “нелюдських” умов планети, побудували Селище. “Старі”, у котрих ще свіжа пам’ять про дива земної цивілізації, поступово вимирають, оскільки боротьба за виживання потребує максимуму життєвої енергії. “Селищні” експедиції, які вряди-годи споряджають для відновлення контакту з базою, зазнають невдач.

Планета “затягує” землян у свої тенета, примушує забувати минуле життя і невмолимо скочуватися до стану дикунства.

З плином часу у Селищі виростає нове покоління, яке, виховане безжальним світом, стає його майже невід’ємною частиною. Це покоління не бачило іншого життя, крім життя на цій непривітній планеті. Дорослі мешканці Селища вирішують зробити останню спробу, пославши у небезпечну мандрівку саме їх — ще не дорослих, але вже й не дітей: Діка й Олега. Дік, — спритний, сильний — чудово почуває себе у жорстоких умовах планети. По суті, він — уже справжній абориген. Натомість Олег — значно слабший, проте цивілізованіший і розумніший. Саме між цими двома персонажами відбувається прихована боротьба. Кожен із них немов уособлює ті шляхи розвитку, які неминуче постануть перед мешканцями Селища у недалекому майбутньому.

Дік і Олег мають своїх прибічників і супротивників. Так, майже все старше покоління, особливо учитель Борис, котрого всі звуть Старий, покладає сподівання на Олега. Він вірить, що завдяки розумовим здібностям хлопця молодь зможе покращити тяжкі умови існування і гідно вийти із скрутного становища, не втративши духовних ідеалів. Основне для Старого — зберегти моральні цінності. Тому він навчає дітей Селища, передає їм свої знання. Звичайно, Старий розуміє, що потрапивши у нелюдські умови існування, дуже важко зберегти набутки цивілізації. Реально оцінюючи ситуацію, він доходить до песимістичних висновків — Селище або вимре, або здичавіє... Дивлячись на Діка, на його здатність пристосовуватися до навколишнього середовища, відчуваючи у його діях агресивний інстинкт верховодства над іншими, Старий прогнозує можливість страшнішого, ніж фізична смерть, майбутнього — смерть духовності. Тому і він, й інші “старі” плекають надію на відновлення зв’язку із Землею.

Однак не всі дорослі мешканці Селища поділяють погляди Старого. Деякі з них давно втратили віру у порятунок. Серед них і астроном Христина, яка, осліпнувши, безперервно нарікає на долю і не розраховує на те, що вони колись виберуться з цієї непривітної планети. Схожої думки притримується й мати Олега, Ірина. Вона, загадуючи на майбутнє, шукає синові наречену, мріє про внуків, гадаючи, що Селище буде існувати лише завдяки продовженню роду . Ірина чудово розуміє — Дік сильніший, спритніший за Олега — і саме завдяки таким людям, як він, є надія на виживання.

А от для дітей Селища Дік — давно беззаперечний лідер, вони мріють бути схожими на нього. Для юного покоління знання Старого є нічим іншим, як міфом, казкою, що не має реального підґрунтя. Їм набагато ближчі і зрозуміліші рослини-хижаки, що ростуть поряд із домівкою, з якими можна погратися у дощову погоду, з деяких зварити юшку, іншими — поласувати... Діти інакше, ніж дорослі, дивляться на навколишній світ, оскільки вони споріднилися з ним, стали його частиною.

Зважаючи на все це, дорослі розуміють, що в диких умовах планети діти й не можуть бути інакшими, тому вбачають єдиний порятунок у відновленні зв’язку з базою. Вони знаходять вихід, посилаючи підлітків у похід на перевал до космічного корабля.

Остання експедиція виявляється успішною, підлітки дістаються до “Полюса”, приносять звідти багато цінних речей для щоденного вжитку, а головне — з’являється надія налагодити зв’язок з базою і покинути вимушений притулок. Цією надією вони живуть довгу зиму, яка становить майже дві земних, наполегливо готуючись до нового походу.

Проте їх рятує випадок. На планету прилітає розвідувальна група із Землі, серед членів якої — лікар Павлиш. Саме завдяки його допитливості і кмітливості рятують мешканців Селища.