ЗУККО: Дивись. (Дістає ножа.)

ДІВЧИСЬКО: Яка ж це зброя?

ЗУККО: Цим можна вбити не гірше, ніж будь-якою зброєю.

ДІВЧИСЬКО: Окрім убивства, чим він ще займається, таємний агент?

ЗУККО: Мандрує, до Африки їздить. Знаєш Африку?

ДІВЧИСЬКО: Ще й як!

ЗУККО: Я знаю в Африці такі куточки, такі високі гори, де постійно йде сніг. Ніхто не знає, що в Африці йде сніг. Нічого у світі так не люблю, як африканський сніг, коли він сіється над замерзлими озерами.

ДІВЧИСЬКО: Хотіла б і я побачити той африканський сніг. Хотіла б покататися на ковзанах по замерзлих озерах.

ЗУККО: А ще там є білі носороги, що бігають у снігопад по озеру.

ДІВЧИСЬКО: Як тебе звати? Скажи своє ім'я.

ЗУККО: Свого імені я не кажу ніколи.

ДІВЧИСЬКО: Чому? Я хочу знати твоє ім'я.

ЗУККО: Це таємниця.

ДІВЧИСЬКО: Я вмію берегти таємниці.

ЗУККО: Я забув його.

ДІВЧИСЬКО: Брехло.

ЗУККО: Андреас.

ДІВЧИСЬКО: Ні.

ЗУККО: Анжело.

ДІВЧИСЬКО: Не смійся з мене, а то закричу. Воно не з таких імен, як ти називаєш.

ЗУККО: А звідки це тобі відомо, якщо ти його не знаєш?

ДІВЧИСЬКО: Дарма. Я його вмить розпізнаю.

ЗУККО: Не можу сказати.

ДІВЧИСЬКО: Навіть як не можеш, усе таки скажи його.

ЗУККО: Ні. Боюся біду на тебе накликати.

ДІВЧИСЬКО: Пусте. Скажи його все-таки.

ЗУККО: Як я його скажу, то помру.

ДІВЧИСЬКО: Помирай, але скажи його.

ЗУККО: Роберто.

ДІВЧИСЬКО: Роберто, а далі?

ЗУККО: Досить і цього.

ДІВЧИСЬКО: Роберто, а далі? Як не скажеш, то закричу, і мій брат, а він гнівом кипить, уб'є тебе.

ЗУККО: Ти казала, ніби знаєш, що таке таємниця. Ти й справді знаєш?

ДІВЧИСЬКО: Це єдина річ, яку я знаю досконало. Скажи своє повне ім'я, скажи повне ім'я.

ЗУККО: Зукко.

ДІВЧИСЬКО: Роберто Зукко. Ніколи цього імені не забуду. Ховайся під стіл, сюди йдуть.

Входить матір.

МАТІР: Ти розмовляєш, соловейку, сама з собою?

ДІВЧИСЬКО: Ні. Я наспівую, щоб лихо відганяти.

МАТІР: От і гаразд. (Побачивши, розбитий посуд.) Це дрантя давно мені очі муляло.

Виходить.

Дівчисько лізе до Зукко під стіл.

ГОЛОС ДІВЧИСЬКА: Ось ти, соколику, мій віночок розвив. Що ж, бережи його. Тепер ніхто інший не зможе мені його розвити. Він буде з тобою поки ти житимеш, буде з тобою навіть тоді, як ти забудеш мене або помреш. Я тебе відмітила, як забіяку відмічає рубець після бійки. Забуття мені не загрожує, бо я вже не маю чого іншому віддати; скінчено, кінець, аж до кінця моїх днів. Я віддала його, мій віночок у тебе.

Реєстратура в борделі Маленького Чикаго.

ІНСПЕКТОР: Мені сумно, хазяйко. Серце так щемить, а чого — не знаю. На мене жура часто находить, але цим разом щось я зовсім розклеївся. Звичайно, коли я в поганому гуморі, і мене тягне на плач або на самогубство, я шукаю причини такого стану. Перебираю в голові усе, що сталося протягом дня і ночі, або напередодні. І завжди знаходжу якусь маленьку прикрість. Вона мені дошкулила не зразу, а, немов отой клятий мікроб, угніздилася в серці, аби потім точити його та гризти. А що далі? Досить мені здогадатися, через яку маленьку прикрість я оце страждаю, як я вже сміюся. Мікроба цього, себто, мов ту вошу, під ніготь, і все гаразд. Але сьогодні хоч скільки я дошукувався, вертаючись назад до подій аж трьох останніх днів, прикидаючи туди, прикидаючи сюди — все одно почувався, як рак на кошу, так і не з'ясувавши, звідки цей сум, що стискає груди.

ХАЗЯЙКА: Забагато ви порпаєтесь у трупах і в цих усіх історіях із шпаною, інспекторе.

ІНСПЕКТОР: Трупів не так уже й багато. Натомість шпани, це правда, її аж роїться. Ліпше б воно було так: більше трупів, але менше шпани. Та вже пора мені, хазяйко. Прощавайте.

З одного номера виходить Зузко. Замикає двері на ключ.

ХАЗЯЙКА: Ніколи не кажіть прощавайте, інспекторе.

За якусь хвилинку входить перелякана повія.