хай лютує метілі гнів.

Десятками ватер на схилі узбіч

привітаємо ніч.

На крилах лещет,

наялозених маззю,

розвіваємо з серця біль вщент,

не дамо рости хабаззю.

Б’є серце, мов обух,

б’є серце, наче дзвін.

Заклятий в нас нестримний рух,

заклятий в нас нестримний гін.

Суворе щастя недей

хоч на момент знайти,

вірлам перегукнути: гей!

Навмання нам пуття.

З криком перемоги прибігнем до мети,

їдучи снігом життя.

МІСТА Й МУЗИ

Дубове листя, терези купців, цигани,

щоденний гамір і щоночі вічні зорі.

Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана

за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.

Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин

не лишиться з турбот, що нам орали чола.

Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом,

вузли димів, що в’яжуть небо з міста колом.

Герої, мужоложники, поети, дійсно,

чесноти квіття і на простиралі плями,

дні й ночі, хлопців соромливих солодійство

і жарти шулерів і смутку темні ями.

Десь крекче катеринка, довгі світла смуги

вирують на обличчях, мов павині пера,

а людська доля в дзьобику кривім папуги

колишеться шматком дешевого паперу:

кохання,

подорож,

розлука,

слава,

успіх -

за двадцять сотиків купити можна щастя.

Сплітається і розплітається дня усміх,

папуга, пісня й сонця золоте причастя.

Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках.

Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті.

Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав,

вже тихне. Карт букети і хмаринок лети.

Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви.

І в цифри ловим струм натхнення,

дивну чудність

найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті,

хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.

20 травня 1936

МІЙ ДАВНІЙ ГОЛОС

Палкий, нічим незаспокійний,

ловлю слова, мов барвні скельця.

Як же ж я терня туги рвійне

з корінням вирву з штольні серця?

Терпке похмілля свіжих ранків

п’янить, як і давніш п’янило.

Дивлюсь в блакитну призму склянки,

де заламалось небо в хвилі.

Рожевий чай, мов піна з сонця,

зелений морок сном колише.

Заслуханий у дружній вітер,

свій давній голос чую в тиші:

“Аж юне серце затремтить,

незаспокоєне й несите.

Устами спраглими в цю мить

всю хмільність світу хочу спити”.

МАРНОТРАТНИЙ ГІМН

І зір розтратниця – зла ніч і день сліпучий

розтратно твореним і нищеним багатством…

Чергою явищ неповторних в світу кручі

зростання й проминання сплетені суцільно.

Вирує квітний дощ, бацилі, світло, птаство.

Коли в дня гаморі хвилину знайдеш вільну,

задумайся на мить про сонця марнотратство!

МЕРТВІ АВТА

Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта,

червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини,

і лиш незнане сонячне ядро колишеться, як вічна правда,

що теж незнана й теж для нас невловна, наче синій дух бензини.

Буває, що мерців з металу люди, мов шакали, в сні тривожать

і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі, розкладають,

і мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложа

бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі зла в них чад вливають.

Як ми копаєм кості ящурів під скелями віків забутих,

колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві.

Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб, зелена рута

й нові міста із площами з блакиті, де качаються жар-леви.

Та тіні неспокійні, привиди невтишні з-під землі стають,

з-під площ, з-під трав.

Метрополю,

долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт!

5 листопада 1935

МОЛИТВА