Чарки, мов птахи, відлітають

понад столами, попід стелю

лопочуть крилами скляними,

дзвінками грають понад синім

кущем димів, що корчму стелять.

Зів’яла вже зоря остання,

і місяць теж зів’яти мусів,

та в черепа розбитій мушлі

шумить і плеще аж до рання

хор лупіїв і сажотрусів.

30 січня 1936

БАТЬКІВЩИНА

Жовті косатні цвітуть на мокрих луках,

як за днів дитинства, в кучерявій млі.

Вилітають ластівками стріли з лука,

білі стріли літ.

Оси золоті в чарках троянд розквітлих,

мокрі зорі куряться під сизий вечір.

Ще горить твоєї молодості світло,

хоч новий десяток літ береш на плечі.

Слухай: Батьківщина свого сина кличе

найпростішим, неповторним, вічним словом.

У воді відбились зорі і обличчя,

кароокі люди і співуча мова.

БУРЯ

Надходить буря. Сиві вільхи

в тривозі туляться до себе.

Щоб відідхнути, просить пільги,

хоч на хвилину, в багрі небо.

Мов стовп, піднявся вихор тричі,

і сяють блискавки, аж маки

червоні сплющують зіниці

і клоняться хорунжим ляку.

Кларнетів схлип, і вітру помах,

і виє лис – нічний астроном.

Червона неба папілома

прорізана, мов бляха, громом.

Це з-понад бурі безкрай вільний,

схилившись, риє в хмарах ями.

Тоді слова швидкі й доцільні,

мов леза, схрещую з громами.

ЧЕРЕМХИ

Мов свічка, куриться черемха

в побожній вечора руці.

Вертаються з вечірні лемки,

до хат задумано йдучи.

Моя країно верховинна, -

ні, не забуть твоїх черемх,

коли над ними місяць лине

вівсяним калачем!

ЧЕРВОНА КИТАЙКА

Горять, як ватра, забобони

віків минулих – снів іскристих.

В китайці заходу червоній

моєї молодості місто.

Лопочуть зорі на тополях,

і люди хрестяться з тривоги,

коли ножами місяць колють

хасиди в чорних синагогах.

Моє містечко таємниче

в хлоп’ячих споминів заслоні!

І знов минула юність кличе,

як давні кличуть забобони.

ЧОМУ?

У ванні короп золотистий

плюскоче, наче з піни панна,

і в куряві рожевих іскор

кружляє веретеном ванна.

Мідниця ранку повна піни

із мила сонця. Миють хмари.

На сім ключів замкнулись сіни,

де ти в блакитному пожарі.

У ванні короп плеще з дива,

побачивши тебе – сон ясний.

Але чому ти нещаслива,

чому очей фіалки гаснуть?

ДИВО

Над ранком. Зорі з вовни мряки,

мов злоті гудзики з плаща,

відпоре день і сім’ям маку

розсипле солов’ям в кущах.

В сувоях тиші сплять долини,

де мох задуми й мох імли,

аж скотиться стозерна диня

на лопуховий ранку лист.

Як диню сонця зсуне вітер

на решето ясних долин,

розплющують зіниці квіти

і листя рветься в дальню синь.

А серце, що, незаспокійне,

збагнути хоче все до дна,

тріпочеться і з листям рвійним

до болю прагне дива дня.

ДНО ПЕЙЗАЖУ

Корови й дині. Білий янгол

на лопуха зеленій плахті.

Хто будить в серці тужну п’янкість

і хто колише темний страх твій?

Ще неоправданий, таємний,

мов кріт, від дна коріння риє

і грає, мов кларнет підземний,

в кипінні форм, у барв завії.

І як зродився без причини,

так без причини щезне знагла.

Природи лоно мрячне й синє,

і сонця кіш,

і кіш землі,

що в ньому

корови, квіття, дині й янгол.

ДНО ТИШІ

Сліпуче чорний вугіль ночі, глиб і серця шахта,