Раптом Арсен посерйознішав, підійшов до Синиці, церемонно відставив назад ліву ногу, притиснув праву руку до серця і вклонився по-блазенськи.

— Вітаю вашу кібернетичну високість! — мовив, віддано дивлячись у вічі. Озирнувся до Некрича й додав:

— І вашу академічну світлість! — Скривився й вигукнув: — Не дивіться на мою паскудну, мерзенну й безсоромну пику з відразою! Бо це лише машкара, а тут, — вдарив кулаком у груди, — б’ється благородне й чесне серце! Воно любить людство й бажає цьому товариству, — знову вклонився мов клоун, — усіх благ і гарного настрою!

— Там, де ти, поганий настрій протипоказаний, — сказав Синиця неусміхнено. І раптом загорлав несамовито: — Кажи, і негайно, бо кишки випущу, для чого з’явився і які вісті приніс?

— З’явився, щоб випити, залити душу коньяком чи, в крайньому разі, сухим вином, а вісті маю всякі, як і належить у нашому найпередовішому соціалістичному суспільстві!

Вони почали за звичкою балаганити, Некричеві було це приємно, він дивився на друзів посвітлілими очима, забув і про Клавдіїну нетактовність, і про Софію Гнатівну, забув узагалі про все — оце було справжнє життя: в розмовах і суперечках, начебто бездумній і нічого не вартій балаканині, коли насправді виважується мало не кожне слово й коли навіть мовчанка буває вагомою та багатозначною.

Арсен нарешті обернувся до нього.

— Не радий? — запитав.

— Хіба я можу!.. — щиро заперечив Некрич, та Арсен перервав його:

— То чого не відчиняєш ворота? Хочеш, щоб у мене вкрали мою єдину радість, вірну й надійну помічницю? Подругу днів моїх суворих?

— Подругу?.. — перекривив Пилип. — І ти смієш називати мерзенну “тачку” подругою?

Арсен презирливо пнув ногою блискучий нікельований бампер зеленої “Волги”.

— Твоя вилизана красуня нагадує мені хрещатицьку шльондру… Очі намазані, вії в два пальці, все блищить і переливається, а зазирнеш у душу — справжнісінький крокодил. Це Антон Павлович Чехов вигадав — про крокодила, але він, тобто Антон Павлович, не їздив у автомобілях, а ходив пішки. Бо за статистикою до тринадцятого року в царській Росії “Волг” і “Жигулів” не було зовсім, а тепер стільки-то штук, що становить у процентному відношенні…

— І свідчить про безперечні переваги соціалізму над проклятим минулим, — підтакнув Синиця. — Але ж ти б не відмовився від “мерседеса”?

— Я згоден навіть на “альфа-ромео”, — швидко відповів Арсен, — не кажучи вже про нову модель “рено”. Ти бачив нові “рено”, Пилипе?

Іван Михайлович відчинив ворота, і Арсен притулив свого нуль-третього “Жигуля” — пошарпаного, з погано вирихтуваним крилом — впритул до елегантної “Волги”. Однак Некрич знав, що зовнішній вигляд Арсенової “тачки” ні про що не говорить: на ній стояли сильний і бездоганно відрегульований мотор шостої моделі, нові відбалапсовані скати, і Арсен жартома обганяв навіть на рівній дорозі, не кажучи вже про гірські серпантини, бундючних власників новеньких і причепурених “Волг”.

Поставивши машину, Арсен удав, що принюхується, і заявив безапеляційно:

— Відчуваю запах копченого ляща. Й пива.

— Ляща ти й справді міг унюхати, — здивувався Синиця. — Але ж пиво!.. Воно ж у пляшках…

— Просто я вірю у твій інтелект, Пилипе. Бо справжня людина, маючи свіжокопченого ляща, не може обійтися без “жигулівського”.

— Помиляєшся: “будвар”…

— “Жигулівське” оболонського заводу аніскілечки не гірше за “будвар”.

— А наліпка?

— У справі виробництва наліпок ми ще поступаємося чехам, — не моргнувши оком погодився Арсен. — Я вже не кажу про взуття. — Поколупав носком черевика спориш. — Бачиш: зразково-показові черевики Ворошиловградської фабрики. Чомусь вони нагадують мені молотки — ними б цвяхи забивати, важать по кілограму, й підбори міцні, береш за носок, тричі ушкварив — і дюймовий цвях по голівку в дошці.

— І все ж ти носиш…

Арсен скосив очі на легкі й зручні Пилипові туфлі.

— Не всім же ходити в австрійських… Чи в тебе “саламандрівські”? На жаль, фірма “Саламандра” не забезпечує навіть усіх бажаючих кандидатів наук. Не кажучи вже про простих радянських трудівників.

— Так, — погодився Синиця, — ворошиловградський робітник, який склепав тобі оці зразково-показові, сам би з задоволенням швендяв у “саламандрівських”.

— Бо громадські організації фабрики ще не здогадалися викликати західнонімецьких взуттєвиків на соціалістичне змагання. Але взяли на себе підвищені зобов’язання: випустити понад план ще сотню тисяч таких “молотків”. Цікаво, а якщо б трудящих-металістів перепрофілювати на взуттєвиків?

— За тиждень під керівництвом партійних та профспілкових організацій вони опанували б ще одну професію.

— Досить, — втрутився Некрич, — досить знущатися з нещасних взуттєвиків.

— А вони не знущаються з мене? — обурився Арсен. — Ти уявляєш, що таке мільйон пар такого взуття! — помахав ногою. — Шкідництво в державних масштабах! Магазинні полиці завалені ворошиловградським чи житомирським взуттям, а люди стоять у черзі за імпортним.