— Які плани! — щиро здивувався Іван Михайлович. — Неділя, і бджоли заважають працювати.

— Бджоли — це не найгірше, — серйозно погодився Пилип.

Він обігнув машину, відчинив дверцята і допоміг вибратися дружині, такій же повновидій, як і сам.

Лара підставила Івану Михайловичу пухку щічку, й він поцілував її не без приємності, відчувши запах тонких парфумів — либонь, Пилип купив у Франції під час чергового симпозіуму. Проте чому б Пилипові й не їздити: доктор наук, відомий кібернетик, світла голова, його навіть намагалися переманити в Москву, пообіцявши в найближчому майбутньому союзного членкора, та в Пилипа принцип, у нього на першому плані не членкорство, а робота, працюється ж йому в Києві легко, то чи варто шукати добра від добра?

— Боже мій, яке чудо! — Лариса побачила ніжно-білі кущі таволги. Підвелася навшпиньки, роззирнулася довкруж. — Справжній рай.

— Чуєш солов’я? — запитав Пилип.

Десь поруч у деревах тьохкав соловейко, його довгі рулади, здавалося, висіли над річкою.

Лариса підвела на Некрича очі — він прочитав у них спокій, умиротвореність і навіть якусь відчуженість.

— Міське життя таке метушливе, — поскаржилася, — горобці цвірінькають, а ти їх не чуєш. Що ж казати про солов’їв! На Хрещатику не співають…

— А в Гідропарку? — вихопилося в Івана Михайловича, та одразу затнувся. Слухати солов’їв у Гідропарку вони їздили з Ніною, коли ще не мали дачі, та навіть згадкою про це не мав права поділитися ні з ким.

— Гідропарк!.. — заперечила Лариса. — Це для молодих і закоханих, не пам’ятаю, коли й була там… А от і Софа!.. — Піднялася на терасу, вигукнула заздрісно: — Ти скинула десяток років!

Софія повела очима на Івана Михайловича — вона наче пояснювала, кому зобов’язана повернутою молодістю, і Некрич чомусь засоромився — перегнувся через бильця тераси й загукав:

— Клавдіє! Йди-но сюди!

Дача Некрича виходила тильним боком до річки, вода плюскотіла попід самою терасою — Клавдія полоскала білизну в Десні. Вона невдоволено озирнулася, удала, що вперше побачила гостей, і запитала сердито:

— Чого треба?

Але Некрич не звернув уваги на її роздратування.

— Нам би самовар, Клаво, і до чаю… — Він знав: Клавдія аніскілечки не сердиться і рада гостям — зробить усе швидко й з задоволенням, але має показати характер.

— Самовар? — перепитала Клавдія. — Увімкніть електричний.

— Ну, Клаво… — прохально протягнув Іван Михайлович. Він не визнавав електричного самовара, придбав старорежимний, мідний, ще з царськими медалями, десь знайшов старий чобіт для роздмухування, сам чистив самовар до дзеркального блиску річковим піском і пишався ним не менше, ніж японським телевізором.

Клавдія обтерла руки фартушиною, підвелася на терасу, уважно огледіла гостей і невдоволено пробуркотіла щось собі під ніс. Некрич знав, чим викликана ця Клавдіїна позиція: усе ще не могла звикнути до Софії, ревнувала її до Ніни й, певно, звинувачувала в усьому Синиць — знала, що саме в них Іван Михайлович познайомився із своєю новою дружиною.

Клавдія ще раз невдоволено гмикнула й пішла ставити самовар. її вчинок, хоч і не був несподіваним для Некрича, все ж засмутив його: він обернувся до Софії й ніяково посміхнувся їй, проте дружина удала, що не помітила Клавиної неввічливості. Іванові Михайловичу полегшало, й він мовив так, наче нічого й не сталося:

— На тому тижні із Шрі Ланки повернувся Деркач, він привіз мені банку справжнього цейлонського чаю фірми “Брук Бонд”, його треба заварювати терпляче й пити без цитрини. Погодьтеся, цитрина тільки псує смак чаю.

Лариса запитала:

— Як це — терпляче?

— Мене навчили в Бомбеї… — почав розважливо Некрич, та Лариса перебила його:

— У машині цілий кошик… Редька і огірки, є навіть свіжі помідори, й ми з Сонею зараз влаштуємо такий стіл!.. — вона обвела руками справді вражаючий своїми розмірами стіл.

Пилип, який все ще стовбичив під терасою, подався за жінками. Іван Михайлович ступив також до сходів, але зупинився— стояв і дивився на Десну, що виблискувала на сонці, бачив луки на протилежному березі й корів, що паслися, та наче все це було далеке й примарне, жадібно втягнув ніздрями повітря: пахло не яблуневим цвітом, а парфумами. Подивився на жінок, які метушилися біля машини, й подумав, що життя чудове й безмежне, особливо коли поруч тебе гарні й приємні люди — справжні друзі й вродлива дружина.

— Принеси з дому скатерть! — гукнула Софія.

Іван Михайлович почав згадувати, в якій саме шафі зберігаються скатерті, нарешті згадав і попрямував до кімнати, але почув автомобільний сигнал і зупинився. Спочатку вирішив, що Пилип випадково натиснув на клаксон, проте машина подала голос ще раз, та й сигнал був “жигулівський”, хтось ще просився до них, і Некрич пішов дивитися, хто ж прибився до їхнього гурту.

А у відчиненій хвіртці стовбичив Арсен: підвів над головою стиснуті кулаки, вітаючи всіх, він завжди посміхався і, здається, не міг всидіти на місці ані секунди, енергія і оптимізм клекотіли в ньому, періодично вибухаючи, як протуберанці на сонці.