— Швидше, Хетеля!.. — від нервового напруження він почав загикуватися. — Гу-укніть же… Кларенс…

Та Хетеля не треба було кликати. Вольфганг зняв трубку паралельного апарата. Він з'явився у дверях за кілька секунд:

— Швидше! — замахав руками. — Тепер кожна секунда на вагу золота.

… Грейт влаштувався так, що, лежачи в кузові під брезентом, через щілину спостерігав за дорогою. Бачив і сірий «мерседес», який ішов за ними мало не впритул, і інспектора, котрий обідрав їх сьогодні на три мільйони. Потім «мерседес» відстав, Грейт хотів на ходу перелізти в кабіну, та роздумав: Хетель неодмінно зменшить швидкість, і вони програють хвилину-дві. А кожна хвилина зараз справді важить дуже багато.

Хетель зрізав поворот, не зменшуючи швидкості. Полковник і сам полюбляв ризиковану їзду й похвалив Хетеля — нічого не скажеш, водій класний, відчуває автомобіль.

Кілометрів за чотири від роздоріжжя почався невеликий гайок. Раптом Хетель різко загальмував. Грейт затурбувався — чи не трапилось чого? — та його відкинуло під брезентову темряву, машину почало трясти на вибоях.

Грейт висунув голову. От воно що — Вольфганг звернув з дороги і їхав вузьким лісовим путівцем. Мало не одразу знову круто повернув і зупинився в густому чагарнику.
–

Полковник відкинув брезент і побачив старенький обшарпаний пікап і фрау Вессель поруч із ним.

«Так от що задумав Хетель!..» — зрозумів.

— Радий бачити вас, фрау Вессель! — посміхнувся, вистрибуючи з грузовика. — Швидше, Франц!

Потягнув за кінець і скинув брезент на траву. Хетель про щось домовлявся з фрау Вессель. Полковник підійшов до них.

— Наскільки я зрозумів, ми скористаємось вашим пікапом, фрау?

— Так.

Грейт відкинув борт грузовика, підхопив контейнер.

— Залізьте туди, — кивнув Хетелю, — і допоможіть Францу. Підсовуйте ящики до мене!

Перевантажили контейнери за кілька хвилин. У маленькому кузові пікапа залишалося зовсім мало місця. Туди ліг Ангель, і Грейт знову накрив його та ящики брезентом. Сам сів з Хетелем у кабіну.

— Прощавайте, фрау Вессель!

Жінка сама підняла і защепила борт грузовика. Сіла за кермо і заднім ходом виїхала на шосе. Вона ще мала дев'ять хвилин — через дев'ять хвилин за жовтим вантажним «фіатом» полюватиме поліція…

Фрау Вессель доїхала до роздоріжжя і повернула в бік Зальцбурга. Через кілька кілометрів у невеличкому селищі звернула на тиху зелену вуличку, поставила машину в тупичку, роздивилася, чи нема нікого поблизу, і, дочекавшись, поки якийсь перехожий зник за рогом, замкнула «фіат» і пішла до автобусної зупинки.

У кімнаті стояла така тиша, що чути було, як билася у вікно муха.

Кноль не міг відвести погляду від мухи — дурна, поруч відчинена кватирка, піднімися вище й лети собі. Подумав: а він сам? Чи не нагадує комаху, що заплуталась у павутинні? Тепер його обплутуватимуть усе більше й більше, поки остаточно не позбавлять волі, руху, нарешті самого бажання захищатися і навіть жити. Посміхнувся: до цього, певне, не дійде. Його не візьмуть голими руками, і в нього є життєва мета — Гертруда; заради неї він буде хитрий і слизький, він розірве павутиння, яким би міцним воно не було.

Бонне витлумачив посмішку інспектора по-своєму.

— Ви або злочинець, Кноль, або дурень. В останнє я не вірю, бо працював з вами. Залишається перше.

Кноль підняв долоню, і цей жест можна було б витлумачити або як прохання помилувати, або як намагання відсторонитись од комісара, зупинити його.

— Я помилився, комісаре, — мовив, дивлячись просто перед собою на ту ж муху. — Повірте, я помилився. Чи ви ніколи не помилялися?

— Я б повірив вам, Кноль, але дуже багато помилок і навіть незрозумілих, як на такого досвідченого працівника, як ви, вчинків.

Дізнавшись, що злочинцям неймовірним способом вдалося прорвати блокаду вілли Хетеля, Бонне разом із шефом поліції землі Зальцбург виїхав до Альт-Аусзее. Вони прибули туди після того, як Кноль остаточно загубив сліди Хетелевого грузовика. Бонне почав з'ясовувати — чому? Адже вони вели безпрограшну гру, яку» поліція веде вже не один десяток років, гру, де все розставлено по своїх місцях, де все відомо наперед і в якій поліцейський програш або виключається зовсім, або зведений до мізерної частки процента. В усякому разі, комісар за всю свою практику не пам'ятав, щоб поліція у таких випадках зазнавала поразки.

Телефонний дзвінок з Альт-Аусзее і приголомшив, і розлютив його одночасно; Бонне зв'язався з шефом поліції, і через кілька хвилин поліцейський лімузин на. великій швидкості віз їх на місце пригоди.

Бонне картав себе: як міг він піддатися на умовляння Кноля і залишитись у Зальцбурзі? Хоча аргументи інспектора були переконливі, комісар сам зрозумів, що залишатися йому у такому маленькому містечку, де все видно, як на долоні, не дуже розумно. Адже злочинці могли знати його в обличчя (хто відає, може, тому їм і вдалося обвести комісара навколо пальця в Танжері?), випадково побачити і накивати п'ятами.