На крилах пісень
вернуться

Украинка Леся
Шрифт:

[4 – 20 листопада 1890]

НА РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА

Колись на­шу рідну ха­ту Темрява вкри­ва­ла, А чу­жа сусідська ха­та Світлами сіяла. Та ми­нав ти, наш Коб­за­рю, Чужії по­ро­ги, Орав свою вбо­гу ни­ву, Рідні пе­ре­ло­ги. Гомоніла твоя коб­за Гучною стру­ною, В кожнім серці од­би­ва­лась Чистою лу­ною. Спочиваєш ти, наш батьку, Тихо в до­мо­вині, Та збу­ди­ла твоя пісня Думки на Вкраїні. Хай же промінь твоїх ду­мок Поміж на­ми сяє, - «Огню іскра ве­ли­ко­го» Повік не зга­сає! Щоб між на­ми не вга­са­ло Проміння ве­лич­не, Ти пос­та­вив «на сто­рожі» Слово твоє вічне. Ми, як ти, ми­на­ти бу­дем Чужії по­ро­ги, Орать бу­дем свої ни­ви, Рідні пе­ре­ло­ги.

«СКРІЗЬ ПЛАЧ, І СТОГІН, І РИДАННЯ...”

Скрізь плач, і стогін, і ридання, Несмілі поклики, слабі, На долю марні нарікання І чола, схилені в журбі. Над давнім лихом України Жалкуєм-тужим в кожний час, З плачем ждемо тії години, Коли спадуть кайдани з нас. Ті сльози розтроюдять рани, Загоїтись їм не дадуть. Заржавіють від сліз кайдани, Самі ж ніколи не спадуть! Нащо даремнії скорботи? Назад нема нам воріття! Берімось краще до роботи, Змагаймось за нове життя!

[1890]

ДО НАТУРИ

Натуро-матінко! я на твоєму лоні Дитячі радощі і горе виливала, І матір’ю тебе я щиро звала, З подякою складаючи долоні. Ти іскру божую збудила в моїх грудях; Надія, – їй же першу пісню я співала, – Мені провідною зорею стала, І з нею буду я добра шукати в людях. Коли ж почую я, що промінь погасає Надії милої, – тоді, Натуро-ненько, Прийми моє знебулеє серденько, І проміння нове нехай йому засяє!

ВЕЧІРНЯ ГОДИНА

(Коханій мамі)

Уже скотилось із неба сонце, Заглянув місяць в моє віконце. Вже засвітились у небі зорі, Усе заснуло, заснуло й горе. Вийду в садочок та погуляю, При місяченьку та й заспіваю. Як же тут гарно, як же тут тихо, В таку годину забудеш лихо! Кругом садочки, біленькі хати, І соловейка в гаю чувати. Ой, чи так красно в якій країні, Як тут, на нашій рідній Волині! Ніч обгорнула біленькі хати, Немов маленьких діточок мати, Вітрець весняний тихенько дише, Немов діток тих до сну колише.

ЗАВІТАННЯ

В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину, Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась: Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі, Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув. В світлі з’явилася генія темная постать. Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала І хвилювала в повітрі, як море в негоду, Сталі холодної полиском крила широкі ясніли; Кучері чорні та довгі спадали на плечі. В темних та гострих очах його погляд непевний світився, – Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози. Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть: Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом, В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий, Що у тім погляді жевріє, – і безнадійність, Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння. Скована жахом, я погляд спустила додолу. Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі. Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша. Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли; Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом Легким крильцем повівав – і далеко, далеко Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона. Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва В хаті моїй, – надто ясно вже світач рогатий Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з’явилась, Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія. Геній то був, але геній не той, що з’являвся Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу. Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора; Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним, Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві, Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь; Любо всміхався, від усміху того у серці Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла. Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання Кращої долі, яснішої, – той ідеал мені сяяв В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть. Він подивився на мене журливо – і серцем я вчула, Що у небесні простори несила моя ще полинуть… Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця. Зоря на небі рожева уже починала займатись, Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона…

НА ДАВНІЙ МОТИВ

– На добридень, ти моя голубко! «На добридень, мій коханий друже!» – Що ж сьогодні снилось тобі, любко? «Сон приснився, та дивненький дуже». – Що ж за диво снилось тобі, мила? «Мені снились білії лелії…» – Тішся, мила, бо лелія біла – Квітка чистої та любої надії! «Мені снились білії лелії, Що хитались в місячному світлі, Мов гадали чарівнії мрії, І пишались гордії, розквітлі. І сіяли дивною красою, Мов непевні, чарівничі квіти, І блищали ясною росою, Що горіла, наче самоцвіти. Приступила я до квітів ближче, – Всі лелії раптом затремтіли, Почали хилитись нижче, нижче Та й пожовкли, далі почорніли. І з лелій тих чорних поспадали Всі блискучі самоцвітні роси, На травиці схиленій лежали, Наче дрібні та ряснії сльози…» – Дивний сон твій, любко моя гожа… А мені червоні снились рожі. «Тішся, милий, бо червона рожа – То кохання квітка та розкоші!» – Мені снилося: червоні рожі Пломеніли в промені злотистім І були на райські квіти схожі, Запашнії, з листячком барвистим. Так чудово рожі паленіли Від кохання й радості ясної І цвіли, тремтіли та горіли Від жаги палкої, таємної. Приступив я до одної рожі, Пригорнуть хотів я до серденька. Зблідли раптом рожі прехороші І найкраща роженька ясненька. Та й умилась буйною росою Та моя найкраща рожа мила, Мов підтята гострою косою, Полягла мені до ніг, змарніла… Засмутилась пара молоденька, Зрозуміти снів своїх не може І додому поверта смутненька. Дай їм, боже, щоб було все гоже!..

[20 березня 1890 p.]

ПІСНЯ

Чи є кращі між квітками Та над веснянії? Чи є в житті кращі літа Та над молодії? Не всихайте, пишні квіти, Цвітіть хоч до літа! Пождіть літа, доля прийде, Не тікайте з світа! Двічі на рік пишні квіти Та не процвітають; В житті літа найкращії Двічі не бувають. Та ще ж квіти не посохли, Рута зелененька, – Не журися, дівчинонько, Ще ж ти молоденька!

У ПУТЬ

Хвилини йдуть, Пора у путь! Прощай, рідний краю! Вже хутко я піду. Тут долі не маю, – На чужині знайду. Шукатиму долі В далекій стороні! Вперед! прагну волі, У світ пора мені! Бо літа не ждуть… Пора мені в путь! Прощай, товариство, родино-рідна! Прощай, моя люба дружино смутна! Я, може, навіки іду в чужий край… Прощай, – добрим словом мене спогадай! Я йду, тверда звага Веде мене на шлях, У серці одвага, Хоч сльози на очах… В далекій чужині Я сил наберусь Служити країні Або – не вернусь… Я все покидаю: садочки рясні, І темні діброви, і ниви ясні, З собою несу я лиш рідні пісні. Пора у путь, Хвилини йдуть! Шумлять на прощання Зеленії луги, Летять розставання Хвилини дорогі!.. Хоч тяжко країну Рідную покидать, Я йду на чужину, Я мушу поспішать. Далекая путь, Хвилини не ждуть !