На крилах пісень
вернуться

Украинка Леся
Шрифт:

[22 травня 1890]

В’ЯЗЕНЬ

Сидить в темниці в’язень самотний І скрізь блукає поглядом, смутний: То по закуренім низькім склепінню, То по стіні, по брудному камінню. Над головою в нього розпустила Нудьга свої широкі сиві крила. А думка рветься в той широкий світ, Його вкрива тепер весняний цвіт… «Забудь той світ! міцна твоя темниця!» І думка пада, мов підбита птиця. Не плаче бідний в’язень, не ридає, Сумний, понурий, край вікна сідає. Перед вікном широка бита путь, По ній чужі байдужі люди йдуть. Хто йде, хто їде – на темницю гляне. Холодний погляд!.. Ох, як серце в’яне! В темниці тут жива душа конає, Ніхто про те не думає, не дбає… Дорогою йде жінка молода. Яка ж сумна, убога та бліда! І на руках несе малу дитину, Обгорнену в подерту сірячину. Яка ж вродлива, гарна, мов картина, Та безталанна вбогая дитина! Побачив в’язень пару ту й зрадів, А тільки вид йому як сніг збілів. Ох, се ж його дружина молодая! Ох, се ж його дитинонька малая! «Здоров був, любий!» – жінка говорила, – А в голосі її сльоза бриніла. Але весела й жвавенька була І щебетала дівчинка мала: «Ку-ку, ку-ку! а де ти? тут, татусю? Візьми на руці, поцілуй Марусю!» Здавалось, певне, бідному дитяті, Що татко жартами сховавсь за грати. А татко ручку доні цілував І гіркими сльозами обливав. «Ох, ти ж моє дитя кохане, рідне!..» А жінка мовила: «Радіє, бідне… Мале, – його ще лихо не діймає; Вже другий день, як хліба в нас немає. В неділю ще за той нещасний хліб Останнюю худобу жид загріб, Продав за довг остатнюю корову…» І сльози жінці перебили мову; До каменя холодного припала І гірко, розпачливо заридала. Мала дитина почала квилить І стиха їсти в матері просить. «Прощай!» – промовила понуро мила, Дитину до віконця підсадила. Татусь, цілуючи свою дитинку, Невільничого хліба дав скоринку… Він погляд свій услід їм посилав. Він і тепер не плакав, не ридав, На очах в його сльози не блищали, – Вони на серце каменем упали. І в’язень руки заломив з журбою: «Навіщо ми побралися з тобою!..»

[1889]

СПІВЕЦЬ

Пишно займались багрянії зорі Колись навесні, Любо лилися в пташиному хорі Пісні голосні; Грала промінням, ясним самоцвітом Порання роса, І усміхалась весняним привітом Натури краса. Гордо палала троянда розкішна, Найкраща з квіток, – Барвою й пахом вродливиця пишна Красила садок. А соловейко троянді вродливій Так любо співав, Голосом дивним співець чарівливий Садки розвивав; Слав до вечірньої зорі прощання, Що гасла вгорі, Ще ж голосніше співав на вітання Поранній зорі… Вже пролетів, немов пташка зальотна, Весняний той час, – Осінь холодная, осінь вільготна Панує у нас. Тихо спускається нічка осіння, – Година сумна; Місяць холоднеє кида проміння; Здалека луна Пугача віщого крик – гук єдиний. Діброва німа. Де ж соловейко? де ж спів солов’їний? Ох, де ж він? Нема! В вирій полинув, де вічная весна, Натхненний співець. Вічно красує там рожа чудесна, Там теплий вітрець; Глухо і смутно кругом на просторі, Мій гаю сумний! Кинув співець тебе в тузі та в горі, Тебе й край рідний. Тиша така тепер всюди панує. Лиш в листі сухім Вітер зітха, мов дріада сумує, Із жалем глухим. Чом я не маю огнистого слова, Палкого, чому? Може б, та щира, гарячая мова Зломила зиму! І розлягалась би завжди по гаю Ясна-голосна Пісня, й розквітла б у рідному краю Новая весна. Та хоч би й крила мені солов’їні, І воля своя, – Я б не лишила тебе в самотині, Країно моя!

[1889]

РОЗБИТА ЧАРКА

На весіллі бринять чарочки, – Хай здорові живуть молодята! Хай живуть, як в гніздечку пташки, Хай кохаються, мов голуб’ята! На весіллі хтось чарку розбив; – Молода на посаді сумує, Молодий смутно чоло схилив, – Не журіться, то щастя віщує! На весіллі музика гучна, Тож-то шпарко та весело грає! Ох, я знаю, комусь-то вона Безталаннеє серденько крає!.. І розбилось від жалю свого Серце смутне… Чи хто теє чує? Чи не скаже хто часом того, Що розбитеє серце віщує?

[1891]

СОСНА

З вітром весняним сосна розмовляла, Вічно зелена сосна. Там я ходила і все вислухала, Що говорила вона. Ой, не «зеленого шума» співала Вічно смутная сосна… Ні, не «зеленого шума»! Чулася в гомоні тяжка зимовая дума. Ранком зимовим діброва мовчала, Наче замерла сумна, Тільки рясним верховіттям шептала Вічно зелена сосна; Там я ходила і все вислухала, Що говорила вона, – Та не веселая дума Чулася в гомоні того «зеленого шума»!

[1892]

«ЯКЩО ПРИЙДЕ ЖУРБА…»

Якщо прийде журба, то не думай її Рознести у веселощах бучних За столом, де веселії друзі твої П’ють-гуляють при покликах гучних. Ти не йди в пишний дім, де музика бринить, Де танцюють веселії пари, – Там ще гірше серденько тобі заболить, Чоло вкриють ще тяжчії хмари. І в людську течію ти не важся іти, Де юрба стоголова, як море, Йде, хвилює, шумить, – в ній поринеш і ти, Не розійдеться ж там твоє горе. Краще йди в темний гай, у зелений розмай Або в поле, де вітер гуляє, На дозвіллі із лихом собі розмовляй, Може, там його вітром розмає. Або пісню утни голосну, не смутну, Щоб, мовляв, засміялося лихо, Проженеш тоді, певне, потвору страшну, І на серденьку знов стане тихо…

САФО

Над хвилями моря, на скелі, Хороша дівчина сидить, В лавровім вінку вона сяє, Співецькую ліру держить. До пісні своєї сумної На лірі вона приграє. І з піснею тою у серці Велика їй туга встає. В тій пісні згадала і славу Величну свою, красний світ, Лукавих людей, і кохання, І зраду, печаль своїх літ, Надії і розпач… Дівчина Зірвала лавровий вінець І в хвилях шумливого моря Знайшла своїй пісні кінець.

[с. Колодяжне, 1884, 3 листопада]

ДО МОГО ФОРТЕПІАНО

Елегія
Мій давній друже! мушу я з тобою Розстатися надовго… Жаль мені! З тобою звикла я ділитися журбою, Вповідувать думки веселі і сумні. То ж при тобі, мій друже давній, вірний, Пройшло життя дитячеє моє. Як сяду при тобі я в час вечірній, Багато спогадів тоді встає! Картина повстає: зібравсь гурточок, Провадить речі, і співа, й гука, На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок Чиясь весела виграва рука. Та хто се плаче там, в другій хатині? Чиє ридання стримане, тяжке?.. Несила тугу крить такій малій дитині, Здавило серце почуття гірке. Чого я плакала тоді, чого ридала? Тоді ж кругом так весело було… Ох, певне, лихо серцем почувала, Що на мене, мов хмара грізна, йшло! Коли я смуток свій на струни клала, З’являлась ціла зграя красних мрій, Веселкою моя надія грала, Далеко линув думок легкий рій. Розстаємось надовго ми з тобою! Зостанешся ти в самоті німій, А я не матиму де дітися з журбою… Прощай же, давній, любий друже мій!

[15 березня 1890 p.]

ДОСВІТНІ ОГНІ

Ніч темна людей всіх потомлених скрила Під чорні, широкії крила. Погасли вечірні огні; Усі спочивають у сні. Всіх владарка ніч покорила. Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі. Щасливий, хто сни має милі! Від мене сон милий тіка… Навколо темнота тяжка, Навколо все спить, як в могилі. Привиддя лихі мені душу гнітили, Повстати ж не мала я сили… Зненацька проміння ясне Од сну пробудило мене, – Досвітні огні засвітили! Досвітні огні, переможні, урочі, Прорізали темряву ночі, Ще сонячні промені сплять, – Досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі. Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала! Не бійся досвітньої мли, – Досвітній огонь запали, Коли ще зоря не заграла.