— Човники, — сказала Ассоль, струшуючи кошиком, — потім пароплав, а ще троє таких будиночків із прапорами. Там вояки мешкають.

— Чудово. Тебе послали продати. По дорозі ти почала гратися. Ти пустила яхту поплавати, а вона втекла. Хіба не так?

— Невже ти бачив? — з сумнівом запитала Ассоль, намагаючись пригадати, чи не розповіла вона про це сама. — Тобі хтось сказав? Чи ти вгадав?

— Я це знав.

— А як же?

— Тому що я — найголовніший чарівник.

Ассоль збентежилася; її напруга з цими словами Еґля переступила межу переляку. Пустельний морський берег, тиша, виснажлива пригода з яхтою, незрозуміла мова старого з сяйнистими очима, велич його бороди і чуприни почали здаватися дівчинці мішаниною надприродного з дійсністю. Якби зараз Еґль скорчив гримасу або закричав що-небудь, то вона помчала б геть, заплакавши й умліваючи від страху. Та Еґль, помітивши, як широко розплющилися її очі, зробив крутий вольт.

— Тобі немає чого боятися мене, — поважно мовив він. — Навпаки, мені хочеться з тобою говорити по щирості.

Тут лишень з’ясував він собі, що### в обличчі дівчинки так пильно лягло на карб його враження. «Несвідоме очікування прекрасного, райської долі, — вирішив він. — Ох, чому ж не вродивсь я письменником? Який гарний сюжет».

— Ну ж бо, — провадив Еґль, намагаючись заокруглити оригінальне становище (схильність до мітотворення — вислід повсякчасної праці, — була дужча, ніж побоювання кинути в недовідомий грунт насіння великої мрії), — ну ж бо, Ассоль, слухай мене уважно. Я був у тому селі, звідки ти, напевне, йдеш; одне слово, в Каперні. Я полюбляю казки й пісні, й просидів я в селі ту цілісіньку днину, намагаючись почути що-небудь таке, чого не чув ніхто. Та у вас не розповідають казок. У вас не співають пісень. А як розповідають і співають, то, знаєш, ці оповідки про хитрих дядьків і вояків, з вічним звеличенням шахрайства, ці брудні, мов немиті ноги, грубі, мов бурчання в череві, коротенькі співанки на чотири рядки з жахливим мотивом… Стій-но, я схибив. Я забалакаю знову.

Подумавши, він провадив так:

— Не знаю, скільки мине років, тільки в Каперні розцвіте одна казка, яку довго пам’ятатимуть. Ти будеш великою, Ассоль. Якось уранці в морській далині на сонці сяйне ясно-червоне вітрило. Сяйливе громаддя червоних вітрил рушить, розтинаючи хвилі, прямісінько до тебе. Тихо буде пливти цей чудовний корабель, без криків і пострілів; на березі чимало збереться люду, дивуючись і охаючи; й ти будеш стояти там. Корабель підійде велично до самого берега під звуки прегарної музики; ошатний, в килимах, у золоті та квітах, полине від нього прудкий човен. «Навіщо ви приїхали? Кого ви шукаєте?» — запитають люди на березі. Тоді ти побачиш хороброго вродливого княжича; він буде стояти і простягатиме до тебе руки. «Здрастуй, Ассоль! — скаже він. — Далеко-далеко звідси побачив я тебе уві сні й приїхав, щоб повезти тебе назавжди у своє царство. Ти будеш там жити зі мною в рожевій глибокій долині. В тебе буде все, що тільки ти забажаєш; жити з тобою ми будемо так дружно й весело, що ніколи твоя душа не зазнає сліз і журби». Він посадить тебе у човен, привезе на корабель, і ти поїдеш назавжди в осяйну країну, де сходить сонце й де зорі спустяться з неба, щоб привітати тебе з приїздом.

— Це все мені? — тихо запитала дівчинка.

Її поважні очі, звеселившись, заясніли довірою. Небезпечний чарівник, звичайно ж, не казав би так; вона підійшла ближче.

— Може, він уже прийшов… той корабель?

— Не так хутко, — заперечив Еґль, — спочатку, як я казав, ти виростеш. Потім… що казати? Це буде, та й годі. Що ти тоді робила б?

— Я? — Вона поглянула в кошика, та, напевне, не знайшла там нічого гідного служити вагомою винагородою. — Я його любила б, — поспішно сказала вона й не зовсім твердо докинула: — Якщо він не б’ється.

— Ні, не буде битися, — сказав чарівник, таємниче підморгнувши, — не буде, я ручаюся за це. Йди, дівчинко, й не забудь того, що сказав я тобі між двома ковтками запахущої горілки й міркуванням про пісні каторжників. Йди. Нехай буде мир пухнастій твоїй голові!

Лонґрен працював на своєму маленькому городі, обкопуючи кущі картоплі. Піднявши голову, він побачив Ассоль, яка сторчголов бігла до нього з радісним і нетерплячим обличчям.

— Ну, от… — сказала вона, силкуючись опанувати подих і вхопившись обома руками за батьків фартух. — Слухай-но, що я тобі розкажу… На березі, там, далеко, сидить чарівник…

Вона почала з чарівника і його цікавого провіщення. Гарячка думок заважала їй плавно передати подію. Далі йшов опис зовнішности чарівника і — зворотнім ладом — гонитва за втраченою яхтою.

Лонґрен вислухав дівчинку, не перебиваючи, без посмішки, й, коли вона скінчила, уява швидко намалювала йому невідомого дідугана із запахущою горілкою в одній руці й іграшкою в другій. Він одвернувся, та, згадавши, що у великих випадках дитячого життя слід бути людині поважною і здивованою, врочисто закивав головою, примовляючи:

— Авжеж, авжеж… За всіма прикметами, нікому інакше й не бути, як чарівникові. Хтів би я на нього глянути… Але ти, як підеш знову, не звертай убік: заблукати в лісі неважко.

Покинувши заступ, він сів під низьким лозовим тином і посадив дівчинку на коліна. Страшенно зморена, вона силкувалася ще додати деякі подробиці, та спека, хвилювання і знемога хилили її на сон. Очі її злипалися, голова опустилася на тверде батькове плече, мить — і вона полинула б у країну снів, аж зненацька, занепокоєна раптовим сумнівом, Ассоль сіла прямо, з заплющеними очима, і, впираючись кулачками в Лонґренів жилет, голосно мовила: