Всю хатню роботу Лонґрен робив сам: рубав дрова, ходив по воду, топив у печі, готував, прав, прасував білизну і, поза тим усім, устигав працювати задля грошей. Коли Ассоль минуло вісім років, батько навчив її читати й писати. Він почав деколи брати її з собою до міста, а далі посилати навіть саму, якщо була потреба перехопити грошенят у крамниці або занести товар. Траплялося це не часто, хоча Лісс лежав усього за чотири версти від Каперни, та шлях до нього йшов лісом, а в лісі чимало такого, що може налякати дітей, опріч фізичної небезпеки, яку, щоправда, важко зустріти на такій близькій відстані від міста, але все ж таки не завадить мати на увазі. Тому лише в гожі дні, вранці, коли хащі, які оточують шлях, наповнені сонячною зливою, квітами й тишею, тож уразливості Ассоль не загрожували фантоми уяви, Лонґрен відпускав її до міста.

Якось, посеред отакої мандрівки до міста, дівчинка сіла біля шляху з’їсти шмат пирога, який поклали до кошика на сніданок. Підобідуючи, вона перебирала іграшки; з-поміж них дві-три виявилися новинкою для неї: Лонґрен зробив їх уночі. Одна така новинка була мініятюрною перегоновою яхтою; біле суденце те несло червоні вітрила, зроблені з обрізків кармазину, що його застосовував Лонґрен для обклеювання пароплавних кают, — іграшок заможного покупця. Тут, либонь, зробивши яхту, він не знайшов придатного матеріялу для вітрил, уживши те, що було, — клаптики ясно-червоного шовку. Ассоль перейнялася захопленням. Полум’яна весела барва так яскраво палала в її руці, немовби вона тримала вогонь. Шлях перетинала річечка з перекинутим через неї містком із ворин; річечка о праву й о ліву руч прямувала в ліс. «Якщо я пущу її на воду поплавати трохи, — міркувала Ассоль, — то вона не намокне, я її потім витру». Відійшовши в ліс за місток за течією річечки, дівчинка обережно пустила на воду біля самісінького берега судно, яке її полонило; вітрила відразу ж сяйнули червоним відкидом у прозорій воді; світло, пронизуючи тканину, лягло дрижачим рожевим випромінюванням на білому камінні дна. «Ти відкіля приїхав, капітане?» — поспитала Ассоль уявну особу й, відповідаючи сама собі, мовила: «Я приїхав… приїхав… приїхав я з Китаю». — «А що ти привіз?» — «Що привіз, про те не скажу». — «Ага, он як ти, капітане! Ну, тоді я тебе посаджу назад у кошик». Щойно капітан приготувався уклінно відповісти, що він пожартував і що ладен показати слона, як зненацька тихий відбіг берегової струмини обернув яхту носом до середини річечки, й, наче справжня, повним ходом полишивши береги, вона рівно полинула вниз. Миттю змінився масштаб видимого: річечка здавалася тепер дівчинці величезною рікою, а яхта — далеким великим судном, до якого, замалим не падаючи у воду, перелякана і приголомшена, простягала вона руки. «Капітан злякався», — подумала вона й побігла за іграшкою, яка пливла від неї, сподіваючись, що її десь приб’є до берега. Хутко двигаючи кошика, який був не і важкий, але таки заважав, Ассоль повторювала: «О господи! Ото халепа…» Вона силкувалася не губити з очей прегарного трикутника вітрил, який плавно втікав, зашпортувалася, падала і знову бігла.

Ассоль ніколи не була так глибоко у лісі, як тепер. Їй ніколи було роззиратися навсебіч, настільки її поглинуло нетерпляче бажання зловити іграшку; коло берега, де вона метушилася, була доста перепон, які переймали увагу. Моховиті стовбури полеглих дерев, ями, гінка папороть, шипшина, жасмин і ліщина заважали їй на кожному кроці; долаючи їх, вона потроху губила сили, зупиняючись дедалі частіше й частіше, щоб перепочити або зметнути з обличчя липке павутиння. Коли почалися в ширших місцях зарості осоки й очерету, Ассоль геть було згубила з очей червоне сяяння вітрил, та, оббігши закрутину течії, знову вгледіла їх, — вони статечно й неухильно бігли геть. Раз вона озирнулася, й лісове громаддя з його строкатістю, що переходила від курних світляних стовпів у листі до темних розпадин дрімучої сутіні, глибоко вразило дівчинку. На мить зніяковівши, вона згадала знову про іграшку й, декілька разів видихнувши глибоке «х-ху-у-у,» погнала, скільки снаги було.

В такій невдатній і тривожній погоні втекло десь із із годину, коли з подивом, та і з полегшею Ассоль угледіла, що дерева попереду вільно розсунулися, пропустивши синій затон моря, хмари і край жовтого піщаного урвища, що на нього вибігла вона, майже падаючи з утоми. Тут було гирло річечки; розлившись нешироко і плитко, аж видніла плинна голубінь каміння, губилася вона в зустрічній морській хвилі. З невисокого, поораного корінням урвища Ассоль побачила, що біля річечки, на плескатій здоровецькій каменюці, спиною до неї сидить чоловік, тримаючи в руках яхту-втікачку, і зусебіч розглядає її з допитливістю слона, який зловив метелика. Почасти запокоєна тим, що іграшка ціла, Ассоль сповзла урвищем і, близенько підійшовши до незнайомця, втупилася в нього, очікуючи, коли він підніме голову. Та незнайомець так занурився у споглядання лісового сюрпризу, що дівчинка встигла розгледіти його з голови до ніг, встановивши, що таких людей, як цей незнайомець, їй бачити ще жодного разу не випадало.

Перед нею був не хто інший, як мандрівник-пішаниця Еґль, — відомий збирач пісень, легенд, переказів і казок. Сиві кучері бганками випадали з-під його солом’яного бриля; сіра блуза, заправлена в сині штани, й чоботи з високими халявами надавали йому вигляду мисливця; білий комірець, краватка, пояс, понизаний сріблом блях, ціпок і сумка з новісіньким нікельованим замочком зраджували в ньому городянина. Обличчя його, якщо можна назвати обличчям ніс, губи й очі, що виглядали з буйної променястої бороди, з пишних вусів, що, мов ті роги, люто стирчали догори, здавалося, було мляво прозоре, якби не очі, сірі, мов пісок, і лискучі, мов щира сталь, з поглядом сміливим і дужим.

— Тепер віддай мені, — несміло сказала дівчинка. — Ти вже погрався. Ти як зловив її?

Еґль підняв голову, впустивши яхту, — так несподівано пролунав схвильований голосочок Ассоль. Старий хвилину розглядав її, усміхаючись і помалу пропускаючи бороду у великій, жилястій долоні. Прана-перепрана ситцева сукенка насилу прикривала до колін смагляві ноги дівчинки. Її темні густі коси, пов’язані мережаною хусточкою, збилися, торкаючись пліч. Кожна риса Ассоль була виразно легка і чиста, мов політ ластівки. Темні, з відтінком сумовитого запитання очі здавалися старшими від обличчя; його неправильний м’який овал був обвіяний того роду чудовною засмагою, що притаманна для здорової білини шкіри. Розтулений маленький рот сяяв лагідною усмішкою.

— Клянуся Гріммами, Езопом і Андерсеном, — сказав Еґль, зиркаючи то на дівча, то на яхту, — це щось особливе! Послухай-но, ти, рослино! Це твоя штука.

— Авжеж, я бігла за нею по всій річечці; я гадала, що помру. Вона була тут?

— Біля самісіньких моїх ніг. Корабельна катастрофа — причина того, що я за берегового пірата можу вручити тобі цей приз. Яхта, яку полишив екіпаж, була викинута на пісок тривершковим валом — між моєю лівою п’ятою і кінцем кия. — Він гупнув ціпком. — Як тебе зовуть, крихітко?

— Ассоль, — сказала дівчинка, ховаючи до кошика іграшку, яку подав Еґль.

— Добре, — провадив незрозумілу річ старий, не зводячи очей, у глибині яких мерехтіла усмішка приязного настрою. — Мені, власне, й не слід було запитувати твоє наймення. Добре, що воно таке дивне, таке однотонне, музичне, мов посвист стріли або гомін морської мушлі; що б я робив, якби ти звалася одним із тих милозвучних, але нестерпно звичних імен, які чужі Прегарній Невідомості? Тим паче не бажаю я знати, хто ти, хто твої батьки і як ти живеш. Навіщо порушувати чарівливість? Я поринув, сидячи на цьому камені, у порівняльне вивчення фінських і японських сюжетів… аж раптом річечка вихлюпнула цю яхту, а потім з’явилася ти… Така, як є. Я, любонько, поет у душі, — хоча ніколи не творив сам. Що у тебе в кошику?