Ленґдону потрібен був час, щоб перетравити це.

– Не розумію?

– То було послання не для поліції. Він писав його для мене. Мабуть, він поспішав і не подумав, як воно все виглядатиме в очах поліції, – Софі зробила паузу. – Цифровий код, який залишив Соньєр, справді не має ніякого сенсу, але Соньєр писав його, бо знав, що слідчі поліції передадуть його дешифрувальникам і послання потрапить до мене, як воно і сталося.

Ленґдон нічого не розумів у цьому нагромадженні подій.

– Але чому ви вирішили, що послання для вас?

– «Вітрувіанська людина», – категорично відповіла вона. – Цей малюнок завжди був моїм улюбленим серед робіт да Вінчі. Ним Соньєр хотів привернути мою увагу.

– Зачекайте. Ви сказали, куратор знав про ваш улюблений мистецький твір?

Вона кивнула.

– Я перепрошую. Про це важко говорити. Жак Соньєр і я… – Софі закашлялась, – ми посварилися десять років тому, – сказала вона й далі говорила пошепки, – ми майже не розмовляли відтоді. Цієї ночі, коли в наш відділ зателефонували, що його вбито, і я побачила світлини його тіла і текст на підлозі, то зрозуміла, що він намагається щось мені передати.

– Завдяки «Вітрувіанській людині?»

– Так. І літерам P. S.

– Постскриптуму?

Вона похитала головою.

– P. S. – то мої ініціали.

– Але ж ваше ім’я – Софі Неве!

Вона опустила очі.

– P. S. було моїм прізвиськом, коли я жила з ним, – вона почервоніла, – це означало Princess Sophie, принцеса Софі. Це, звичайно, дурниця. Але це було багато років тому. Коли я була маленькою дівчинкою.

– Ви були знайомі з ним, коли були маленькою дівчинкою?

– Дуже добре, – відповіла вона, і на її очах з’явились сльози, – Жак Соньєр був моїм дідом.

Час настав.

Виходячи з чорного «ауді», Сайлас відчував себе сповненим сили, а нічний вітерець розвівав його простору сутану. Грядуть великі зміни.

– Hago la obra de Dios, – прошепотів він, рухаючись до входу в церкву. – Я роблю Божу справу.

Він підняв свій білий, як у фантома, кулак і тричі постукав у двері. Через якусь мить засуви величезної дерев’яної брами почали рухатись, і сестра Сандрін привітала його. То була невеличка жінка зі спокійними очима, і Сайлас знав, що зможе легко здолати її, але він поклявся не застосовувати сили, поки це не стане необхідним. Вона служниця храму, і то не її вина, що братство обрало її церкву схованкою для наріжного каменя. Її не варто карати за гріхи інших.

– Ви американець? – спитала вона, заводячи його до храму. У нішах нефів було тихо, як у могилі, єдиною ознакою життя тут був слабкий запах ладану, який лишився після вечірньої меси.

– Я родом француз, – відповів Сайлас, – прийняв чернецтво в Іспанії, а зараз вчуся в Сполучених Штатах.

Черниця кивнула.

– І ви ніколи не були в Сен-Сюльпіс?

– Я зрозумів, який це страшний гріх.

– Вона краща вдень.

– Не сумніваюсь. Одначе я дуже вдячний вам, що ви надали мені цю можливість вночі.

– За вас просив абат. Напевне, у вас є дуже могутні друзі.

«Ти навіть не уявляєш, які могутні», – подумав Сайлас.

Ідучи за сестрою Сандрін до бічного нефа, він був вражений, наскільки аскетичною виявилася Сен-Сюльпіс. Усередині було порожньо й холодно, оздоблено дуже скромно, що нагадало йому аскетичні собори в Іспанії. Коли він дивився на височенне склепіння з опорами, йому здалося, ніби він стоїть під перевернутим величезним кораблем.

«Добре порівняння», – подумав він. Корабель цього братства скоро перекинеться і піде на дно. Йому хотілося взятися до роботи і хотілося, щоб сестра Сандрін пішла звідти.

– Мені прикро, сестро, що вас розбудили через мене.

– Не страшно. Ви ж ненадовго в Парижі. Звідки ви б хотіли почати огляд?

Сайлас не відводив очей від вівтаря.

– Не треба екскурсії. Я можу все оглянути сам.

– Мені не важко, – відповіла вона.

Сайлас зупинився. Вони дійшли до переднього ряду, і вівтар був лише за п’ятнадцять ярдів. Він обернувся своїм масивним тілом до невеличкої жінки і відчув, як вона відсахнулась, коли зазирнула в його червоні очі.

– Не хочу видаватися нечемним, сестро, але я не звик заходити в Дім Господній задля екскурсії. Я б хотів помолитися, а вже потім оглянути церкву, – і він м’яко поклав свою важку руку їй на плече. – Сестро, прошу вас, вертайтесь до ліжка. Молитва вершиться на самоті.

– Як бажаєте, – але їй було не по собі.

Сайлас забрав руку з її плеча.

– Добрих снів вам, сестро. Нехай Бог береже вас.

– І вас так само.

Коли сестра Сандрін пішла вгору сходами, Сайлас став навколішки перед першим рядом, відчуваючи, як волосяниця вп’ялась йому в ногу.

«Господи, тобі моя ця робота…»

Софі подумала, як Фаш невдовзі з’ясує, що вона не пішла з будівлі Лувру. Побачивши приголомшення Ленґдона, вона не була певна, чи правильно вчинила, повівшись саме так.