Погляд Софі був переконливий.

– Фаш не знає, що ви знайшли його, – вона зробила паузу, – вони підкинули це вам, бо подумали, що ви можете втекти. Власне, вони очікували, що ви тікатимете; і це посилить їхнє припущення.

– Навіщо мені тікати? – спитав Ленґдон. – Я нічого не робив!

І він сердито рушив до сміттєвого бака, щоб викинути туди «жучок».

– Ні! – зупинила його Софі, схопивши за руку. – Хай він так і буде у вашій кишені. Якщо ви викинете це, то сигнал перестане рухатись і вони знатимуть, що ви його знайшли. Якщо Фаш подумає, що ви це виявили, то він…

Вона не закінчила своєї думки. Замість того вихопила металевий предмет із руки Ленґдона і поклала йому назад у кишеню піджака.

– «Жучок» залишиться у вас. Принаймні зараз.

Ленґдону стало зле.

– З якого дива Фаш вирішив, ніби я вбив Жака Соньєра?

– Був ще один доказ, якого ви не бачили, – обличчя Софі спохмурніло, – ви пригадуєте ті три рядки тексту, які Соньєр написав на підлозі?

Ленґдон кивнув. Слова і числа закарбувалися в його пам’яті.

Софі перейшла на шепіт.

– Був і четвертий, який Фаш сфотографував і стер перед тим, як прибули ви.

Ленґдон знав, що чорнило для маркера, яке проявляється, легко можна витерти, але навіщо Фаш нищив докази?

– В останньому рядку послання, – сказала Софі, – є те, чого Фаш не хотів, щоб ви знали. Принаймні, поки він не розбереться з вами. – Вона витягла з кишені свого светра аркуш із комп’ютерною роздруківкою фотографії та почала розпрямляти його. – Це повне послання, – і вона простягла аркуш Ленґдону.

Приголомшений, Ленґдон глянув на знімок. Останній рядок був для нього наче удар у живіт.

На кілька секунд він завмер, втупившись очима у фото. P. S. Find Robert Langdon.

Йому здалося, ніби підлога захиталась у нього під ногами. «Соньєр залишив постскриптум із моїм іменем?» Він не міг навіть уявити чого б це.

– Отже, вам має бути ясно, – сказала Софі, пильно дивлячись на нього, – Фаш наказав, щоб вас притягли сюди серед ночі, бо вас підозрюють у першу чергу.

Принаймні тепер він зрозумів, чому Фаш виглядав таким самовдоволеним, коли Ленґдон висловив припущення, що Соньєру було б легше написати ім’я свого вбивці.

Знайти Роберта Ленґдона.

– Чому Соньєр написав це? – спитав Ленґдон, і його збентеження поступилося місцем гніву. – Навіщо мені було вбивати його?

– Фаш іще має розкрити мотив, але він записав усю свою розмову з вами, сподіваючись, що ви могли про це проговоритися.

Ленґдон відкрив рота, але не зміг вимовити жодного слова.

– У нього є мініатюрний мікрофон, – пояснила Софі, – його під’єднано до передавача в його кишені, який передає сигнал на командний пост.

– Це неможливо, – скипів Ленґдон, – у мене є алібі. Після свого виступу я зразу повернувся до готелю. Можете спитати на рецепції.

– Фаш уже це зробив. Йому повідомили, що ви взяли у портьє ключ від номера десь о пів на одинадцяту. Вбивство відбулося ближче до одинадцятої. За цей час ви цілком могли вийти з готелю непоміченим.

– Це божевілля! У Фаша немає доказів!

Очі Софі розширились, ніби вона хотіла перепитати: «Немає доказів?»

– Мсьє Ленґдон, ваше ім’я написано на підлозі біля тіла Соньєра, і в щоденнику Соньєра сказано, що ви мали побачитися з ним приблизно в той час, коли було скоєно вбивство. У Фаша більше ніж достатньо підстав затримати вас для того, щоб допитати, – вона зітхнула. – Жак Соньєр був дуже помітною і шанованою людиною в Парижі, і про його вбивство говоритимуть завтра в ранкових новинах. На Фаша будуть тиснути, щоб він знайшов убивцю, і він почуватиметься значно краще, якщо підозрюваний буде у в’язниці. Винний ви чи ні, але вас неодмінно затримає поліція, поки вони не з’ясують, що ж сталося насправді.

Ленґдон відчув себе, наче звір у клітці.

– А навіщо ви мені про все це говорите?

– Тому що, мсьє Ленґдон, я певна, що ви не винні, – Софі глянула кудись убік, а потім знову йому у вічі, – а ще й тому, що це частково моя вина, що ви потрапили в біду.

– Не розумію! Це ваша вина, що Соньєр намагався несправедливо звинуватити мене?

– Соньєр не намагався звинувачувати вас. Сталася помилка. Послання на підлозі було призначено мені.