— Ми відпочили? Ми виспалися? Настав час іти!

– І не спали, і не відпочили, — буркнув Сем. — Але якщо треба, пішли.

Горлум спритно зістрибнув на чотири лапи, гобіти злізли, чіпляючись за стовбур. Ніч була чорна, як смола, земля нерівна, йти важко, але Горлум впевнено повів їх схилом яру до сходу. Через зарості колючих кущів, через поплутані пасма торішніх трав, обходячи чорні ями і тріщини, вони спустилися на дно яру і почали дертися на другий бік; чим далі вони лізли, тим крутішим ставав схил. Коли зупинилися, щоб відсапнутися, ліс вже здавався ковдрою, кинутою на далеку землю. Зі сходу наповзала важка хмара, ковтаючи слабкі миготливі зірки. Місяць хилився на захід — щоразу він ніби тікав від хмари, але і його застелила мутна завіса, і ясне світло стало гнило-жовтим. Горлум принюхався:

— День близько. Гобітам потрібно поспішати. Тут небезпечно стояти відкрито. Поспішаймо! [279]

І він жваво застрибав по камінню. Гобіти, зібравши останні сили, поспішили за ним. Схил густо поріс ожиною і терном, подекуди траплялися пропалини — сліди недавніх пожеж. Старі, розчепірені кущі, вкриті терпкими молодими листочками, росли щільно, але їхні гілки знаходилися досить високо над землею, щоб гобіти мали змогу пройти, мов по довгій галереї, вистеленій шорсткою ковдрою опалого листя. На пласкій вершині чагарник сплітався в непрохідний вал. Вигинчасті пагінці тернику звисали до землі, а знизу до них тяглися зміїсті батоги ожини. За валом виявилася порожнеча, начебто альтанка, зі склепінням із свіжих гілок і листя. Тут подорожани вляглися, занадто змучені, щоб думати про їжу, і стежили крізь просвіти в кущах, як народжується новий день.

Однак день немов зупинився на півдорозі. Сірий досвітній півморок так і не розсіявся. На сході під низькою стелею хмар жевріла багряна заграва, але це не була ранкова зоря. За долиною нагромаджувалися гори Ефель-Дуат, чорні та химерні біля підніжжя, але гострі та зубчасті вгорі. За ними виростали з мороку нескінченні голі хребти.

— Куди підемо звідси? — запитав Фродо. — Вхід до долини Моргула у цих чорних горах?

— Навіщо гадати? — мовив Сем. — Все одно не рушимо з місця до кінця дня, якщо це можна назвати днем…

— Треба поспішати до Великого Роздоріжжя, — почав Горлум. — Так-так, до Роздоріжжя, туди ми й підемо, і пан піде.

Заграва над Мордором згасла. Морок погустішав — туман затяг усе навколо. Фродо і Сем погризли сухарі і лягли спочивати, а Горлум все ніяк не міг заспокоїтися. Він знову не торкнувся їжі, тільки випив ковток води і крутився безперестанку, принюхуючись, а потім і зовсім зник.

— На полювання пішов, — сказав Сем, зітхнувши. Зараз була його черга спати, і він нею скористався. Йому привиділося, що він ходить по садибі в Торбі-на-Кручі, щось шукає, а на спині в нього важкий мішок, і він тягне його до землі. Сад геть-чисто заріс бур'яном, уздовж огорожі лопухи і кропива, грядки просіли… «Скільки роботи, а я так втомився, — говорив він собі і раптом згадав, що шукає. — Де ж моя люлька?» З цими словами він прокинувся. [280]

— От дурень! Люлька в торбі!

Але тут він взяв до тями, що люлька і дійсно в торбі, але тютюну давно немає, і до Торби-на-Кручі далеко…

Він сів, протер очі. Було вже майже зовсім темно. Чому Фродо дозволив йому спати довше, ніж домовлялися?

— Ви так і не прилягли, пане! Котра година? Вже пізно, чи ні?

— Ні, ще день, тільки чомусь посутеніло. Якщо не помиляюся, ще й полудня не було. Ти спав якихось три години.

— Та де ж це видано! — похитав головою Сем. — Може, буревій насувається? Де б нам краще сховатися? Ці кущики від бурі не врятують… Ой, послухайте, що це? Грім? Чи барабани?

— Не знаю. Я вже давно це чую. Чи то земля так дрижить, чи повітря на вуха давить.

— А Горлум де?

— Ще не повернувся. Ні слуху, ні духу.

— Відверто кажучи, я за ним не нудьгую. Це, на мій погляд, не те багатство, яке шкода втратити. Дуже добре, зовсім у його дусі: зникнути саме в ту хвилину, коли потрібно… Хоча яка там користь від цього опудала!

— Забув про болота? — сказав Фродо. — Сподіваюся, з ним нічого не трапиться.

— А я сподіваюся, що він не вчинить нам капості. Раптом громи — чи барабани? — залунали голосніше і ближче. Земля дрібно тремтіла.

— Кінець нам приходить, — мовив Фродо. — Як і слід було чекати.

— А може-таки, минеться, — відгукнувся Сем. — Поки живу — сподіваюсь, як мовляв мій старий, а ще додавав: «надією ситий не будеш». Отож попоїжте трохи, пане, і нумо спати.

Час визначити було неможливо; похмурий пейзаж без світла і тіні поступово розпливався брудно-сірим серпанком. Було задушливо, хоча й не спекотно. Фродо спав неспокійно, перевертався і нерозбірливо шепотів. Двічі Сему вчувалося ім'я Гандальфа. Бездіяльне сидіння здавалося нестерпним. Раптом у кущах засичало, і Сем, обернувшись, побачив Горлума: той, стоячи на чотирьох, дивився [281] на Фродо палаючими очима. Горлум був наляканий і схвильований.

— Вставайте! Вставайте! Не можна ґав ловити. Треба йти. Треба йти, і негайно!

Сем недовірливо схилив голову:

— Йти, кажеш? Оце придумав! Так прямо вставати і крокувати? Ще рано, ще навіть під обідок не подавали — у пристойних місцях, де його подають…

— Дурний гобіт! — шикнув Горлум. — Час іде, а ми не в пристойному місці! Так-так, час швидко збігає. Розбуди пана! Треба його розбудити!

Він потрусив Фродо, той скочив і схопив його за руку. Горлум вирвався й відстрибнув.