15

бині душі він розумів, що така думка є просто спокусою,

випробуванням недоброї сили, бо проти цього блакитного

безмежного неба, проти цієї безмірної величі він

менше, ніж раб, менший за комашку, менший за найдрібнішу

піщинку супроти всього неба і його Господаря

– і як тільки утвердив себе у цій думці, враз тремтіння

облишило тіло, заспокоїлося, немов знайшла своє місце

неприкаяна досі душа, і спокій тихий та світлий зійшов

на нього.

…Тієї миті, коли єпископ Корсунський поклав руку

на Володимира, князь відчув, як у нього по тілу наче іскорки

дрібні побігли, наче відчинилися якісь невидимі

брами в душі: із зачудуванням, яке межувало з переляком,

він зрозумів, що прозрів. Із вузького продовгуватого

вікна церквиці падав навскіс сонячний промінь, жовто-

яскравий від церковної позолоти і чистий такий, аж

дзвенів; вперше за низку днів Володимир знову побачив

знайомі обличчя воїнів дружини, які тепер стали ще ріднішими,

і світлу та тиху усмішку Анни. Князь бачив, як

захвилювалося враз усе море люду, що збагнуло чудесне

Провидіння, і як люд той, не змовляючись, враз упав

на коліна в молитві. І хрестився та вінчався Володимир,

і хрестилася його дружина.

Уже на церковних східцях, вийшовши до народу поруч

князя Володимира, Анна тепер без страху кинула

погляд на північні краї – її не лякали більше далекі незнані

пущі й непрохідні праліси, незнане і дивовижне

місто на Печерських пагорбах, де за дев’ять століть до

неї світло Істини являв Андрій Першопокликаний, вона

не жахалася люду, що стояв навколішки навкруг – то

були вже не варвари, то такі само, як і вона, християни,

разом з ними в далеку Русь з цього міста (Херсонесом

його звали древні, Корсунем іменують київські русичі,

а назвуть ще колись місто поряд із Севастополем) піде

добро, милосердя і смирення.

На церкві святого Василія так ніколи бентежно ще

не грали дзвони, як того незабутнього дня 988-го, за тисячі

верст чутно подзвін їх, лунають вони і через тисячоліття…

1616

МАМО,

ВИЙДИ ЗАМІЖ

ЗА КОРОЛЯ

Тієї ночі багаття не згасали по всій Норвегії і видавалося,

ніхто й не думав про сон. Весело шкварчали у

вогні туші биків, нанизані на вертела, з велелюдних

майданів розносився зманливий запах смаженини

на найдальші вулички, а спалахи полум’я вихоплювали

на мить збуджені обличчя. Завтра в державі

неабияке свято – Норвегія матиме нового короля.

Попередній король Гарольд ІІІ Суворий Правитель,

що майже двадцятиліття сидів на троні, склав голову

у Стамфордбріднеї, поблизу Йорка, воюючи Англію.

Король помер – хай живе король, його юний

син Олаф.

У спочивальню королеви Норвегії Єлизавети

Ярославівни син Олаф зайшов пізнього вечора. Він

повільно опустився на коліна перед матір’ю і лише

тоді вимовив:

– Благослови мене, мамо… Хай твоє слово зменшить

завтра моє хвилювання, хай облегшить воно ту

непросту ношу, яку покладає Всевишній на мене.

Мати мовчки поклала руки на голову синові і довго

стояла так, наче хотіла, аби її тепло і ласка, її материнські

побажання і сподівання невидимими хвилями

перейшли синові.

– Благословляю, Олафе… Благословляю на добру

долю, на щастя прекрасної країни Норвегії і її народу.

Ти виріс достойним сином прославленого конунга

і вірю, що правитимеш достойно. Тільки одне тебе

проситиму: перейми від батька усе, крім одного – не

воюй стільки, виймай меч із піхов лише при крайній

потребі, лиш для захисту і оборони.

Син розумів, про що веде мову матір. Доля його

батька Гарольда Сігурдсона склалася так, що на стежках