життя, чомусь відходить на другий план або й зовсім

не згадується. Винуваті ми самі…

У Третяковський галереї в Москві я запитав завідувачку

відділу, чи є в них роботи Йова Кондзелевича.

– Є, – ствердно, без заминки відповіла завідувачка.

– Чому ж вони не виставлені?

– Немає місця. Роботи зберігаються в запасниках.

Настав час виймати нашу історію і духовну спадщину

із «запасників».

Нашого цвіту – по всьому світу… Доля розкидала

український люд неймовірними обширами,

економіку і культуру він розбудовував і далі розбудовує

в сотнях країн. І при цьому не має потреби

9

доводити тезу на кшталт: «Україна – батьківщина

слонів». Немає сенсу робити з вихідців з України

ура-патріотів, які тільки й снять, аби повернутися

на землю прабатьківську. Кумедно вимагати від Георгія

Харпака, щоби він покинув власні ядерні дослідження

на кордоні Франції та Швейцарії і поспішив

притьма відновлювати батьківську цегельню в

Дубровиці. Водночас двадцятиоднорічний Шопен

покинув польську землю назавжди, але ніхто не посміє

відібрати його ім’я у польського народу.

Ми – не ліпші у Бога й не гірші. Але вклад українців

у світову цивілізацію має бути достойно й

об’єктивно оцінений. Спочатку нами самими (передусім!),

а згодом і світовою спільнотою.

Окремо кілька слів про примітки, що їх взято

здебільшого з неопублікованих досі джерел. Впадає

у вічі те, що часто-густо українська історія розглядається

лише як частина то польської, то російської,

то австрійської, то литовської, то ще чиєїсь історії.

Подекуди комусь хотілося б виставити нас, як затятих

антисемітів, починаючи від Богдана Хмельницького.

При цьому навмисне упускається, що ті

чи інші трагічні події відбувалися на соціальному,

майновому грунті, але аж ніяк не на міжетнічному.

Позитивом таких далеких від об’єктивності публікацій

можна вважати хіба лиш вироблення стійкого

імунітету щодо фальшування історії, вироблення

твердої власної самооцінки.

Добре було б нашим історикам та політикам

продовжувати тему взаємного примирення та прощення,

бо ж конфліктів з сусідами на довгому історичному

віку не бракувало. Прикладом може

слугувати та високогуманна діяльність, що її обидві

сторони (українська і польська) ведуть сьогодні –

від середньовіччя до Другої світової війни трагічних

сторінок у стосунках знайдеться чимало. І коли

на «Євробаченні» поляки, нація висококультурна

загалом і музична в тім числі, виставляють нашим

«Ґринджолам», делікатно кажучи, не найпотужнішому

українському колективу, найвищу оцінку, то

1010

це більш ніж красномовно свідчить про людську

приязнь, щиру і непідробну, не підфарбовану ніякими

дипломатичними протоколами…

Тема, якої торкається автор в цій книзі, певне,

невичерпна. І ще потребуватиметься труд багатьох-

пребагатьох авторів про місце українства під

сонцем.

А може, лише так і буде написана омріяна знаною

поетесою «велика книга нашого народу»?

Іван Корсак

11

ВІНЧАННЯ

КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА

К

К

нязь Володимир осліпнув раптово – кілька днів і

ночей гостра різь в очах лише наростала, а біль поглинав

навіть помисли: люди, дерева і весь навколишній

світ тихо пливли, немов було все намальоване на піску,

і тепер якась невидима і зла хвиля раз по раз змивала

малюнок, аж доки не залишила суцільну непроникну

пелену. Біда не буває ніколи вчасною, та зараз вона

особливо несподівана й негадана, як блискавиця серед

зими, і як ніколи не очікувана та небажана. Князь Володимир

готувався до величного та зоряного часу в своєму