–  Що, попосидiв?

Мовляв, знаєм, за що.

Якось iнакше, нiж перше, люди говорили слово "попосидiв в тюрмi, бiльше знає, нiж ми".

Його питали - як? що? Що чути про землю, що по свiтах говорять, i т. iнше. Вiн був бажаний гiсть.

Гафiйка почула про Марка вiд Пiдпари. Вiн сердито жалiвся: i так од голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили.

Гущу?

В Гафiйки спинилось серце. Чи добре почула?

Ледве дiждалась, як смеркне, i побiгла додому. Але по дорозi наткнулась на Гущу.

–  Марко!

Не тямила, що простягає до нього руки.

Вони щиро обнялись.

Так все сталося несподiвано й просто, немов тiльки вчора розстались.

Гафiйка смiялась дзвiнким, уриваним смiхом, мов намисто низала - сама не знала, чого. Рука Маркова тепло лежала на її станi. Борода лоскотала чоло.

–  Дивiться, а вiн з бородою, як дiд…

Вони одiйшли попiд верби. Гафiйка була якась нова, прозора, старша

–  Ти мене не забула?

–  Нi, не забула.

–  Ждала?

–  Ждала.

–  А тимчасом розкидала листочки?

Голос у нього тремтiв.

–  Ти звiдки знаєш? Авжеж пiдкидала. Знаєш, Марку, не тi тепер люди, що перше. I в нас була заба-стовка.

–  Ов!

Гафiйка страшенно горда.

–  Аякже. Багачi так налякались, так налякались. Мiй хазяїн ходив, як нiч, навiть їсти покинув. Покладе ложку - не можу, каже. I все боїться.

–  А батьковi твомiу i досi досадно, що я не в Сибiрi?

Гафiйка вся стрепенулась.

–  Де там! Як сталось з татом нещастя - змiнилися зовсiм. "Правду, кажуть, говорив Гуща"… Добре, що ти прийшов. Тепер нам легше буде…

–  Кому се нам?

Тодi Гафiйка розказала Марковi, як вони цiлу зиму збирались, як Прокiп приносив з мiста книжки i листочки, скiльки до них пристало народу. Навiть Прокопiв дядько, Панас. "Розкажiть, каже, про тих демократiв"…

Гафiйка розсипалась смiхом на згадку про дядька Панаса.

–  Такий кумедний!..

Марко взяв її руку в свою.

–  Хороша ти.

Гафiйка почервонiла, навiть поночi видко.

–  Що - я…

Коло Гущi скоро скупчилась молодь. Вiн усе знає, сидiв у тюрмi. Од нього вперше почули, що села скрiзь гуртуються в спiлки. Довгими осiннiми вечорами велись безконечнi розмови та суперечки. З своїм невеликим гурточком вiн завiв новину - гуртову працю. Разом орали i молотили - i все виходило краще та швидше у них, нiж у людей. Якось само собою перевелась на селi п'яна парубоча сваволя, бiйки та нiчний галас. Тi, що недавно робили бешкет, тепер втяглись в роботу, у гуртове читання. Навiть старi хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарiзка. Вiн певно знає. Марко смiявся. Нiхто з доброї волi землi не дасть. Як! не будуть землю дiлити? Що ж тодi буде? Що їм робити?

Тiльки панський пастух Хома мав завжди готову одповiдь:

–  Як що робити? Бити. Не лишити i на насiння.

Андрiй з-за плечей Хоми здiймав скалiчену руку, сварився нею i верещав:

–  Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджiл…

Кого їм слухать?

Гуща говорить про спiлку. Прокiп про волю, а Хома радить бити й палити.

Панас Кандзюба, важкий i сiрий у своїй свитi, як скиба, одвалена плугом, сiяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?

Вiн нiкому не вiрив.

–  Хiба мужик знає?

Якби прийшов хтось iнший, видющий, простягнув руку, показав шлях.

А мужик? Що знає мужик? Одна йому шкура, та й в латках.

Щоночi тепер пожежi. Як тiльки смеркне, i чорне небо щiльно укриє землю, далекий обрiй враз розцвiтає червоним сяйвом i до самого рання осiннi хмари наче троянди. Iнколи сяйво далеке, ледве помiтне, чуже, наче мiсяць там сходить, а часом спахне пiд самим селом, аж хати рожевiють i жеврiють вiкна.

Вийде Маланка з хати, сховає руки пiд хвартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять пiд воротьми, читають небеснi знаки. Пливуть голоси з пiтьми, хто знає - чиї, i гинуть у пiтьмi.

–  Пан в Переорках горить.

–  Де там! Десь ближче - там у Млинищах, або у Рудцi.

–  Пiдпалено, видко.

Собаки виють скрiзь по дворах, - i сумно i моторошно осiнньої ночi.

–  Вчора горiла економiя в Гутi.

–  А позавчора клунi хтось пiдпалив…

–  Згорiла, кажуть, дощенту сам попiлець.

Траплялось, вогонь подавав звiстку вогню. Як тiльки займеться десь небо - з другого боку встає зараз червоний туман i розгортає крила. Тодi чорне село, як острiв на вогняному морi. Вiтер часом приносить чад, далекi дзвони, тривогу.

Що дiється, господи боже!.. Горять все пани, генерали, великi "члени", що й доступиться до них не можна було, i нiхто спинити не може…

Блукали поночi люди. як тiнi, плакали дiти, i худоба обзивалась в хлiвах. А вогонь то здiймався, то падав, неначе дихали груди, розкидався снопом, розпливався туманом, i цвiли хмари на небi, немов троянди.